Еріх Фромм - Мати чи бути?

А проте, попри всю безпеку, яку дає нам володіння, люди захоплюються тими, хто здатен побачити нове, хто торує новий шлях, хто має мужність рухатись уперед. У мі­фології такий спосіб існування символічно уособлює герой. Герой — це той, хто ризикує втратити те, що має: свою землю, родину, власність, але він рушає вперед, не без остраху, щоправда, та все ж долаючи його. В буддійській традиції Будда — це герой, який облишив усе своє майно і всю визначеність, закладену в теології індуїзму, касту і родину, і вирушив у життя, в якому жодна прив'язаність не обмежувала б його свободи. Авраам і Мойсей — подіб­ні герої юдейської традиції. Християнський герой — Ісус, який не мав нічого і — в уявленні тогочасного світу — був нічим, але діяв в ім'я любові до всіх людей, яка переповню­вала його. Давні греки оспівували світських героїв, метою яких були перемоги, плекання гонору, завоювання. Але і Геркулес, і Одіссей, подібно до релігійних героїв, ідуть упе­ред, не зупиняючись перед небезпекою, яка їм загрожує. Та й герої казок теж такі: кидають усе і вирушають назу­стріч невизначеності.

Нас захоплюють ці герої, бо в глибині душі ми б і самі воліли бути такими — якби змогли. Але ми всього боїмося і гадаємо, що самі ніколи так діяти не зможемо, що на це спроможні лише герої. І герої стають ідолами; ми відмов­ляємося на їхню користь від своєї спромоги діяти, а самі тупцюємо на місці — бо «ми не герої».

На перший погляд, тут ідеться про те, що бути геро­єм хоч і заманливо, але безглуздо, до того ж це суперечить власним інтересам. Однак це зовсім не так. Обережні, орі­єнтовані на володіння люди почуваються впевнено, проте насправді їхнє становище досить хистке. Такі люди залеж­ні від того, що мають: від грошей, престижу, від власного «Я», тобто від чогось такого, що перебуває поза ними. Що ж відбувається, якщо вони втрачають те, що мають? Адже все, що є у володінні, може бути втрачено. Так, можна по­збутися власності, разом з нею, найімовірніше, і станови­ща в суспільстві, і друзів, а рано чи пізно нам доведеться розлучитися із життям, і це може трапитись у будь-який момент.

Якщо я — це те, що я маю, і якщо я втрачу те, що маю, тоді ким же я буду? Не ким іншим, як переможе­ним, спустошеним, жалюгідним свідченням неправильно­го способу життя. Оскільки я можу втратити те, що маю, я постійно відчуваю невідступне хвилювання щодо май­бутньої долі моєї власності. Я боюся злодіїв, економічних змін, революцій, хвороб, смерті, боюся кохання, свободи, розвитку, будь-яких змін, усього невідомого. Тому мене не полишає відчуття неспокою, я страждаю від хронічної іпохондрії, я стурбований станом здоров'я, а також тим, аби не втратити все, чим володію. І я стаю агресивним, суворим, недовірливим, відлюдним, мною керує потреба мати ще більше, аби почувати себе в більшій безпеці. Ібсен у «Пер Ґюнті» подав чудовий опис такої егоцентричної осо­би. Герой Ібсена цілковито поглинутий собою; у своєму без­межному егоїзмі він вважає, що є самим собою , оскільки є «сплетінням бажань». Наприкінці життя він дізнається, що власницька структура існування завадила йому стати са­мим собою, що він — пустоцвіт, людина, яка не відбулася, яка ніколи самою собою й не була.

Спосіб існування, орієнтований на буття, виключає можливість хвилювання і стривоженості, що породжені страхом втрати власності. Якщо я — це те, що я є (а не те, що я маю), ніхто не в змозі погрожувати моїй безпеці і моїй ідентичності. Центр мого єства міститься в мені самому; здатність бути і реалізувати властиві мені сили є складо­вою структури моєї вдачі, і ця здатність залежить лише від мене. Все це справедливо за умови природного плину життя і, звісно ж, не стосується таких непередбачуваних обставин, як раптова хвороба, нещастя чи інші суворі ви­пробування.

На противагу володінню, яке поступово зменшуєть­ся у міру використання тих речей, які становлять його основу, буття у міру його реалізації має тенденцію збіль­шуватися. (У Біблії цей парадокс символічно виражений в образі «неопалимої купини», яка горить, та не згорає.) Такі найважливіші потенції, як спроможність мислити, любити, здатність до художньої чи інтелектуальної твор­чості, отримуючи реалізацію, протягом життя людини зростають. Усе, що використовується, не марнується, і на­впаки — зникає без користі те, що ми намагаємося збе­регти. При існуванні за принципом буття єдина загроза моїй безпеці прихована в мені самому — це брак віри в життя, у свої творчі можливості, це тенденція до регресу, це властиві мені лінощі й готовність віддати іншим право керувати моєю долею. Однак не можна вважати, що всі ці остороги внутрішньо властиві буттю, тоді як небезпека втрати становить невід'ємну особливість володіння.