Еріх Фромм - Мати чи бути?

Подібний вид володіння можна назвати приватною власністю (від латинського privare — «позбавляти»), бо осо­ба чи особи, які володіють власністю, є єдиними господаря­ми, уповноваженими позбавляти інших можливості вжити її або насолодитись нею. Хоч приватна власність вважаєть­ся природною та універсальною категорією, насправді ж вона радше є винятком, ніж правилом, якщо поглянути на всесвітню історію і передісторію людства, особливо неєвропейських культур, де економіка не відігравала визна­чальної ролі в житті людини. Окрім згаданої вище приват­ної власності, є ще інші: створена своєю працею власність, яка є лишень результатом чиєїсь роботи; обмежена влас­ність, яка передбачає обов'язок допомагати своїм ближнім; функціональна , або особиста, власність, яка поширюєть­ся на знаряддя праці і на об'єкти користування; спільна власність, яка належить групі людей, духовно споріднених, прикладом таких груп можуть бути кібуци в Ізраїлі.

Норми, відповідно до яких функціонує суспільство, формують характер його членів (соціальний характер). В індустріальному суспільстві такими нормами є: прагнення набувати власність, зберігати і примножувати її, тобто діс­тавати прибуток. Власники викликають заздрість і стають предметом захоплення, немов вищі створіння. Але пере­важна більшість людей не володіють власністю в повно­му розумінні слова, тобто капіталом або товарами, в які вкладено капітал. Відтак постає карколомне запитання: як такі люди можуть задовольнити свою пристрасть до придбання і збереження майна, або як вони можуть впо­ратися з цією виснажливою пристрастю? Інакше кажучи, як їм вдається почувати себе володарями власності, якщо фактично її в них нема?

Звичайно, передбачувана відповідь полягає в тому, що людина, власність якої незначна, все ж таки чимось та володіє і плекає своє вбоге майно так само, як власник капіталу своє багатство. Так само, як багатії, бідняки теж намагаються зберегти те, що мають, та ще й примножити свою власність, принаймні на мізерну величину (примі­ром, заощадивши якусь копійчину).

Імовірно, найвища насолода полягає у володінні не так матеріальними об'єктами, як живими істотами. В патріархальному суспільстві навіть найбільш знедолені представники чоловічого населення з найбідніших класів можуть бути власниками, коли йдеться про дружин, ді­тей, худобу, щодо яких той відчуває себе господарем. Для чоловіків у патріархальному суспільстві велика кількість дітей — єдиний спосіб володіти людьми без необхідності при цьому завойовувати право на цю власність; до того ж цей спосіб не потребує значних капіталовкладень. Оскіль­ки весь тягар народження дитини падає на жінку, навряд чи можна заперечувати, що у патріархальному суспільстві поява на світ дітей є результатом брутальної експлуатації жінок. Одначе для матерів малолітні діти — також своєрід­ний вид власності. Отже, виникає замкнене коло: чоловік експлуатує дружину, дружина — малих дітей, а хлопчики, стаючи юнаками, долучаються до старших в експлуатації жінок і так далі.

Гегемонія чоловіків у патріархальному суспільстві зберігалася приблизно протягом шести-семи тисячоліть і сьогодні превалює у слаборозвинених країнах та серед найбідніших класів. Проте у розвинених країнах і суспіль­ствах гегемонія чоловіків поступово втрачає силу, бо одно­часно і відповідно до зростання рівня життя поширюється емансипація жінок, дітей і підлітків. Оскільки в добре роз­виненому індустріальному суспільстві застарілий, патрі­архальний тип власності на людей поступово зникатиме, постане питання: де простим людям шукати вдоволення своєї пристрасті до придбання, збереження і примножен­ня власності? Відповідь — у розширенні рамок власності, яка надалі включатиме друзів, коханих, здоров'я, подо­рожі, твори мистецтва, Бога, власне «Я». Яскравий опис буржуазної навіженості від власності дав Макс Штірнер [105]. Люди перетворюються на речі; їхні взаємини на­бувають характеру привласнення. «Індивідуалізм», який у позитивному сенсі означає вивільнення із соціальних пут, у негативному — є правом власності на самого себе, тобто правом і обов'язком вкласти всю свою енергію у досягнен­ня успіху.

Найважливішим об'єктом нашого почуття власності є наше «Я», оскільки воно включає в себе багато чого: наше тіло, ім'я, соціальний статус, наше майно (включно зі знан­нями), наше уявлення про самих себе й уявлення оточен­ня про нас, яке для нас є бажаним. Наше «Я» — це суміш реальних характеристик, таких як знання чи професійні навички, і характеристик фіктивних, надбудованих над ядром реальних. Але суть не в тому, що за зміст має люд­ське «Я», а в тому, що воно сприймається як об'єкт володін­ня, і саме цей «об'єкт» є основою нашої самосвідомості.