Еріх Фромм - Мати чи бути?

Обговорюючи проблему власності, не можна забува­ти, що основний тип ставлення до власності, розквіт яко­го припав на XIX століття, почав поступово зникати після Першої світової війни і ледь помітний сьогодні. Колись лю­дина ставилася до своєї власності дбайливо й ощадливо, користувалася нею доти, доки та могла їй служити. Купу­ючи щось, вона намагалася зберегти придбане якомога до­вше, і гаслом XIX століття цілком міг би бути такий вислів: «Усе давнє — прекрасне!» У наш час акцент перенесено на сам процес споживання, а не на збереження придбаного, і сьогодні людина купує, щоб невдовзі покупку викинути. Чим би не був об'єкт купівлі — автомобілем, одягом чи ак­сесуаром, — користування ним не триватиме довго, бо людина втомлюється і прагне позбутися «старої» моделі і купити нову. Придбання — тимчасове володіння і корис­тування — викидання (або за можливості вигідний обмін на крашу модель) — нове придбання, — таким є зачаро­ване коло споживацького підходу. Лозунгом сьогодення справді могли б стати слова: «Усе нове — прекрасне!»

Особистий автомобіль є чи не найбільш вражаючим прикладом феномену сучасного.споживацького придбан­ня. Наш час цілком заслуговує на звання «століття автомо­біля», адже вся економіка будується довкола виробництва автівок і наше життя великою мірою визначається зрос­танням чи зниженням купівельного попиту на них.

Власники автомобілів вважають їх життєвою необ­хідністю; для тих же, хто ще не придбав авто, це символ щастя, й особливо це стосується людей, які живуть у так званих соціалістичних країнах. Очевидно, проте, що лю­бов до власної автівки не є глибокою й постійною, вона на­гадує миттєве захоплення, оскільки власники автомобілів часто міняють їх; двох років, а іноді й одного року досить, щоб власник втомився від «старої машини» і почав при­цінюватися до можливих варіантів придбання нової моде­лі. Вся процедура — від ознайомлення з цінами до власне купівлі — уявляється грою, головним елементом якої іноді може стати й шахрайство, а сама «вигідна оборудка» дає таке ж (якщо не більше) задоволення, як і здобута винаго­рода — керування найновішою моделлю.

Кілька факторів треба взяти до уваги, аби розгада­ти загадку цього, на перший погляд, кричущого проти­річчя між ставленням власників до своїх автівок та їхнім швидкоплинним інтересом до них. По-перше, у ставленні власника до автомобіля є елемент деперсоналізації, адже це не якась мила серцю її власника річ, а певний символ його статусу, що розширює межі його влади і підживлює егоїзм; купуючи авто, власник фактично здобуває якусь нову частину свого «Я». Другий чинник полягає в тому, що, купуючи новий автомобіль кожні два роки замість, скажі­мо, одного разу на шість років, власник відчуває більше хвилювання при купівлі; сам акт переходу нової автівки у його власність скидається на акт дефлорації, він підсилює відчуття власної сили і тим дужче збуджує і захоплює, чим частіше повторюється. Третій чинник пов'язаний із тим, що часті заміни автомобілів збільшують можливості укла­дення «вигідних угод», тобто прибутку через обмін, а це дає задоволення, що глибоко вкорінене у психіці сучасних чоловіків і жінок. Четвертий чинник має велику вагу — це потреба в нових стимулах, бо старі дуже швидко вичерпу­ються і втрачають привабливість. Розглядаючи проблему стимулів у своїй книзі «Анатомія людської деструктивності» [54], я вказував на відмінність між тими стимулами, які «підвищують активність», і тими, які «посилюють па­сивність», пропонючи таке формулювання: «Чим дужче стимул сприяє пасивності, тим частіше має змінюватися його інтенсивність і (або) його вид; чим дужче він спри­яє активності, тим далі зберігається його стимулювальна властивість і тим менша необхідність у зміні його актив­ності та змісту». П'ятий і найважливіший чинник полягає у зміні соціального характеру, що відбулася за останнє сто­ліття, — «нагромаджувальний» характер перетворився на «ринковий». І хоча його перетворення й не звело нанівець орієнтацію на володіння, воно привело до її серйозної мо­дифікації (розвиток «ринкового» характеру докладно роз­глянуто в VII розділі).

Власницькі почуття даються взнаки і в стосунках з іншими людьми: лікарями, дантистами, юристами, ке­рівниками, підлеглими — це виражено у висловах «мій лікар», «мій дантист», «мої робітники» тощо. Проте, крім власницького ставлення до інших людських істот, людям притаманно сприймати як власність безліч об'єктів, і на­віть почуття.