Гэвин Фрэнсис - Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят

Жовтень у Гранаді: старий арабський квартал Альбайсину повернутий на південь, у напрямку африканської спеки. Вузенькі вулички й архітектура досі нагадують про славу мавританської Іспанії. Я приїхав на гостину до свого друга, який живе тут у традиційному будинку – carmen granadino . Його стіни відтворюють контури гірських схилів: ми заходимо через двері, що розташовані на рівні вулиці, потім сходимо на верхній поверх, відтак дерев’яними сходами спускаємось у житлову площу внизу. З вітальні з південного боку відкривається краєвид на сад.

У кінці саду є храм – по-іншому його назвати не можна, – зведений над могилою, у якій у маленькій труні поховано мізинець ноги. Власник будинку, Чемі, також є власником цього пальця. Він втратив його в дорожньо-транспортній пригоді 1994 року, і завдяки страховому відшкодуванню йому вдалось внести завдаток за цей будинок. Він дав йому офіційну назву Carmen del Meñique – будинок мізинця.

Відтоді як він втратив палець, щороку в жовтні Чемі організовує romería – традиційну жалобну церемонію. Палець викопують і провозять по вулицях міста як нетлінні мощі на декорованій платформі, на якій зазвичай розміщають зображення Христа або Богородиці. Кількість учасників процесії іноді сягає двохсот осіб; вони йдуть по Альбайсину, голосячи, у напрямку освяченого фонтану. Там ногу Чемі мирують, і після цього влаштовують гучні гуляння. Зробивши коло вулицями Гранади, реліквію знову закопують на рік.

Анатоми часто приділяють недостатньо уваги стопі. Їй відводять останні сторінки в підручнику й повторюють останньою в медичних школах. Однак кажуть, що анатомічна будова стопи містить важливу інформацію про людство – про те, як наші предки вийшли з лісів і завдяки ходьбі стали більш схожими на нас. Щось у цій процесії з мізинцем вразило мене своєю людяністю: здатність сміятись з урочистої церемонії і перетворювати біль і втрату на святкування.

1978 року палеоантрополог Мері Лікі виявила три пари стародавніх відбитків ніг у долині Лаетолі в Танзанії. Доріжки тягнулись на відстань приблизно дев’яносто футів. [118] 27,43 м. Зовні вони були схожими на сліди чоловіка, жінки й дитини, що разом ішли по вогкому вулканічному попелі, який потім перетворився на камінь. На середині шляху одна з постатей на мить зупинилась, ніби вагаючись, звернула ліворуч, а потім рушила далі. Згодом сліди вкрив ще один шар попелу й законсервував їх. Вони йшли під дощем – попіл зберіг сліди крапель.

Відбитки утворились понад три з половиною мільйони років тому. Це були не ті люди, яких ми знаємо зараз, а австралопітеки афарські, гомініди, що були в основі генеалогічної гілки людини. В австралопітеків був маленький мозок, схожий на горилячий, вони ще не вміли робити знаряддя з каменю, але, на відміну від горил, ходили прямо, як і ми. На що захотіла подивитись ця постать? Можливо, на виверження вулкану, унаслідок якого долина вкривалась попелом. Напевно, це була сім’я, яка втікала від виверження вулкану і від грізних хмар, які насувались на них. В одній парі слідів ліва нога залишила глибші відбитки, так ніби на неї тиснула вага дитини чи ноші або ж вона кульгала.

Фахівці з функціональної анатомії можуть визначити вагу, швидкість ходьби і вид на основі цих непримітних відбитків у попелі, а ось для неспеціалістів ці сліди нічим не відрізняються від людських. Завдяки комп’ютерній симуляції вдалось встановити швидкість цієї групи, ходу і довжину кроку. Як і в нас, в австралопітеків афарських великий палець був розташований на одному рівні з іншими пальцями ніг, стопи мали підйом, і вони також під час ходьби спочатку торкались землі п’ятковою кісткою ( calcaneus ), а потім відштовхувались пальцями. До того як було виявлено лаетолійські сліди, вважалось, що мозок людини збільшився раніше, ніж вона навчилась ходити прямо. Однак вони довели помилковість цієї теорії: лише завдяки прямоходінню ми звільнили мозок і руки і таким чином змогли працювати з абстрактними ідеями і довколишніми матеріалами.

Хоча студенти медицини вивчають будову стопи останньою і приділяють їй мало уваги, вона є інженерним дивом – під час бігу приблизно половина енергії, що використовується для кроку, збирається в еластичних волокнах ахіллесового сухожилля й передається на склепіння стопи. Відбиток ноги відображає три склепіння, які нас підтримують: два вздовж стопи й одне впоперек. Батьків непокоїть плоскостопість дітей не лише тому, що вона має дивний вигляд, а й тому, що вона може спричиняти біль і стати фізичною вадою. Як і прольоти мосту, склепіння надають конструкції міцності: без них стопа не може правильно розподіляти вагу тіла.