Гэвин Фрэнсис - Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят

Ще одна група полиць була наче нагадуванням всього, що я вивчив на заняттях з анатомії, – усе це було сховане в найглибших і найнедооціненіших ділянках факультету анатомії: обвислі і обм’яклі мізки; воскова модель нирок; розрізане очне яблуко. Одна полиця була присвячена ілюстраціям равлика вуха і напівкруглого каналу. На гіпсовій голові було зображено мімічні м’язи. Гора погано збережених плацент і чепчиків розкладалась у дерев’яних ящиках. На верхній полиці, поряд із куполоподібним склепінням стелі, у вузькій посудині стояла підперта палицею вульва жінки, у якій можна було побачити уретру і потовщену тканину навколо залоз Скіна.

Внизу, біля підлоги, на неотесаних соснових дошках лежав череп ведмедя, а поруч з ним – кістяк його стопи. Ведмідь – один із небагатьох ссавців, здатних ходити прямо, і, як і люди, під час ходьби він спочатку впирається об землю п’ятою. Коли Леонардо да Вінчі не вдавалось знайти людську стопу, він робив розтин стопи ведмедя. Цей екземпляр стояв поряд із людськими стопами, у яких оголювався один шар за іншим: починаючи від шкіри й закінчуючи кістками склепіння.

Час було повертатись до роботи. Почулось тріскотіння ламп, і полиці та скелети знов огорнула темрява. Двері зачинились із брязкотом, наче ми замикали банківське сховище. Я віз контейнер зі стопами до ліфта повз холодильну камеру і кімнату для бальзамування. Знову темрява, і слідом за нею близьке, холодне відчуття кам’яних стін і затхлого повітря. Ми вийшли під свіжі промені північного світла в секційній кімнаті, наче змогли повернулись до життя. «Ми мусимо щось зробити з усіма тими речами, – сказав Гордон, коли ми піднялись нагору. – Не можна лишати їх там, де їх може побачити лише кілька спеціалістів».

У Гранаді я чітко відчув, як ми, люди, надаємо нашим тілам змісту, серйозного або комічного, і підвал теж був наповнений змістом. На полицях були свідчення невтомної інтелектуальної енергії, зібрані за два або три століття: спроби людства пояснити тіло людини для того, щоб вилікувати його від хвороб і полегшити страждання. Крім того, там було відчуття дива: прогулянка катакомбами нагадала мені слова, якими Вірджинія Вульф описала розум сера Томаса Брауна: «Ореол дива оточує все, що він бачить… кімната, до самої стелі заповнена слоновими кістками, давнім залізом, розбитими горщиками, урнами, рогами однорогів і чарівними кулями зі смарагдовим сяйвом і синьою загадкою». [120] Virginia Woolf, ‘The Elizabethan Lumber Room’, in The Common Reader (London: The Hogarth Press, 1925). Напевно, для декого підвал видався б моторошним місцем, але там, у темряві, були ореоли дива. Я погодився з Гордоном: анатомія надто важлива, надто дивовижна, щоб ховати її або залишати для вузького кола спеціалістів.

Через кілька років після того, як я вперше зайшов у крипту під факультетом анатомії, у залу МакІвена поряд із медичною школою вдерся зловмисник. Спрацювала сигналізація. Вона була під’єднана до відділку поліції, тож на місце пригоди відправили поліцейських із собаками. Втікаючи від собак, порушник знайшов люк у підвал під залою і звідти пробіг тунельним проходом нижче рівня вулиці до катакомб.

Його маршрут згодом вдалось встановити за допомогою відбитків ніг, а також слідів, які він залишив на дверях, коли відчиняв їх. Він біг у темряві, намацуючи кам’яні стіни, і поліцейські собаки наздоганяли його. Перші двері, які він відкрив ногою, вели в стару котельню, і звідти він намацав дорогу до інших дверей. Після численних спроб (про це свідчать сліди від взуття, які потім сфотографували) він відчинив їх і потрапив у підвал під факультетом анатомії. Шукаючи дорогу між рядами скелетів, він у темряві пройшов повз полиці з монстрами й дивовижами, роги нарвала і кістки жирафа, підперті палицею геніталії і розрізану ведмежу стопу. Деякі речі в підвалі він у паніці зачепив руками і перекинув. Біля дверей у кімнату для бальзамування він зупинився, а потім певний час намагався їх вибити. Добре, що йому це не вдалось, інакше він опинився б у холодильній камері з трупами.

За мить до того, коли собаки вже бігли по підвалу і ось-ось мали його наздогнати, зловмисник помітив світло над старим вугільним жолобом. Він підтягнувся й проліз крізь отвір завширшки з труну, після чого зміг повернутись, вибити решітку й втекти. Мабуть, він був дуже спритний – на вулиці він обігнав собак.

Стопа надає одні з найдавніших даних про походження людства, а відбитки ніг – це сліди, які ми залишаємо на своєму шляху. Ми займаємо місце у світі за допомогою ніг; це помітно в таких висловах, як «ступити ногою», «встати з правильної ноги» і навіть «бути однією ногою в могилі». Перші виявлені нами прямохідні кроки були зроблені три мільйони років тому в Лаетолі, але зараз у піску на Місяці є відбитки ніг, які переживуть нас усіх. Можливо, одного дня вони з’являться і на Марсі.