Гэвин Фрэнсис - Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят

Тіла часто належали людям, які користувались послугами місцевої лікарні і хотіли віддячити за них. Невдовзі після доправлення тіл він клав їх на стіл для бальзамування й робив надріз до стегнової артерії в паху або до сонної артерії на шиї. Після того як Алан вставляв в отвір металеву канюлю, він під’єднував до неї гумовий шланг і фіксував її за допомогою нитки. До стелі було підвішено бочку з консерваційним розчином – шланг під’єднувався до неї, і розчин під дією гравітації наповнював судини. Коли він потрапляв у тіло, з вух, носа і рота витікала кров і стікала в жолоб.

Поруч із холодильною камерою, у якій зберігались контейнери з частинами тіла, був похилий спуск, який вів до товстих, важких дверей. Одного дня під час роботи над будовою стопи я запитав Гордона, що стояв біля дверей, що там.

– Хочеш побачити на власні очі? – запитав він, дістаючи з кишені ключі. – Там ми зберігаємо все, що не помістилось у музеї на верхньому поверсі.

За дверима було темно. Куполоподібні цегляні арки вигинались, як ребра, над вузькими проходами. Стеля була низькою, повітря – мінеральним, але в мене було таке відчуття, ніби мене проковтнуло щось органічне, я мовби потрапив у живіт кита. Гордон знайшов вимикач, старі люмінесцентні лампи загули й затріщали, і кімнату наповнило тьмяне жовте світло.

Переді мною постали нескінченні коридори катакомб. Здавалось, що вони виходять за стіни медичної школи й розгалужуються під землею в напрямку музичної школи, лекційних залів і найбільшої аудиторії університету – зали МакІвена. Уздовж коридорів були розвішені людські скелети, а навпроти них стояли коробки з надписами «Останки маорі – для репатріації». [119] Единбурзький університет активно працює над поверненням останків, які було нетактовно «зібрано» протягом попередніх століть. (Прим. авт.) Їхні очні впадини змушували мене почуватись так, ніби за мною стежать. Це був не лише оссарій, а й звіринець: у ящиках поруч із частинами тіла бегемота лежав скелет жирафа. У довгій полістирольній упаковці я знайшов два роги нарвала, вкриті тріщинами, мов антична кераміка. Хребці кита лежали вздовж країв коридору, наче страва, яку відгорнули на край тарілки. На полицях були виставлені скляні пляшки, вкриті пилом; їхні етикетки були підписані каліграфічним почерком. У кутку навпроти виходу стояв скелет орангутана.

Я зупинився, щоб відкрити верхню коробку в одному зі стосів – у них зберігались тіла, розтин і лакування яких здійснив Александер Монро Секундус понад двісті років тому. Монро був единбурзьким професором XVIII століття, який зробив вагомий внесок у вивчення будови мозку. Поряд з коробками були торси, у які його послідовники ввели ртуть, щоб виявити лімфатичні канали – зазвичай вони для цього надто крихкі і прозорі. Серця, легені і внутрішні органи трупів висохли і почорніли, так наче їх тримали над вогнем. Вони зберігались у поліетиленових мішках, як мумії, присвячені не вічному життю, а мрії про пізнання людського тіла і його ролі в творінні.

У кімнаті, схожій на крипту, у маленьких коробках лежали кістки ембріонів, делікатні, наче гілки коралів. Також там було висушене шкірясте обличчя, яке антропологи знайшли на тихоокеанському острові Нова Британія й передали в музей; його зняли й вкрили глиною під час ритуалу, про який не залишилось згадок. В очні впадини жителі Нової Британії вставили маленькі каурі, які дивились скляним поглядом на стіну. Я знайшов там скелет ахондропластичного карлика, ріст якого припинився через рахіт; стегнові і гомілкові кістки, переплетені, наче зрізані гілки дуба, і фетоліт, або «кам’яну дитину», який дістали з тіла жінки через десятки років після того, як вона померла. На нижній полиці стояла скляна коробка з мумією немовляти. «Я не знаю, звідки вона, – сказав Гордон. – Імовірно, їй двісті років».

Зайшовши в заглиблення в стіні з вищою підлогою і нижчою стелею, Гордон штовхнув двері зі старою жерстяною табличкою. На ній було написано: «Зона D. За жодних обставин не переміщуйте експонати». Усередині були полиці з тим, що в ренесансних медичних працях називають «монстри й дивовижі», тобто трупи з відхиленнями в розвитку, які анатомам ХІХ століття вдалось вберегти від потрапляння на сміттєзвалища або в каміни. Діти-русалки зі зрощеними ногами плавали в солоній воді, а поруч стояли сіамські близнюки з нормальним тілом і двома головами. На іншій полиці були розміщені зразки гідроцефалії або водянки головного мозку, у яких черепи, розпухлі від рідини, впирались у скляні стінки. Діти, які померли внаслідок викидня понад сто років тому, плавали в утробах-вітринах; їхні кістки вкривали червоні плями, а тіла були прозорими, як медузи. Це було похмуре видовище, але в той час існували вагомі причини збирати такі колекції: цих дітей досліджували, щоб краще зрозуміти, як розвивається ембріон. Тоді, як і в наш час, сподівались, що завдяки вивченню відхилень у розвитку можна буде визначити ймовірність народження ще однієї хворої дитини в сім’ї.