Лариса Денисенко: Сарабанда банди Сари

Все так i було, але батько взяв та вкрав мої спогади. Не позичив, а саме вкрав. Бо це ми з Тимофiєм шукали ветеринара, вислуховували безнадiйний вирок (в Єремiя був рак легенiв), потiм знайшли ще одного ветеринара i ще одного, але всi говорили, що Єремiй не виживе i буде довго мучитися. Вiн захлинався кров'ю, часто йому не вистачало кисню, тодi вiн просто падав на пiдлогу. Бачити це було нестерпно. Ось тодi ми вирiшили приспати Єремiя. Це я тримав кота, коли ветеринар колов вакцину, це я боявся поховати його живим, тому нiяк не мiг збагнути: помер вiн чи нi. Це я торкнувся його твердої, як корiнець енциклопедiї спини, а Єремiй показав та сховав свої кiгтики, нiби моє торкання було йому приємним… Це ми з Тимофiєм шукали, у що його обмотати, як винести з хати, а вiн здавався таким важким - чи то ми просто боялися тримати його на руках, закрученого в ковдру? Це ми з Тимофiєм знайшли мiсцинку пiд вербовими кущами, викопували яму та думали: достатньо глибоко чи нi; а потiм думали: розмотувати ковдру чи класти нашого кота в ковдрi. Зрештою, поклали туди заковдрованого Єремiя, а потiм довго сидiли та згадували, яким вiн був. А ще тодi я присягнувся бiльше не курити. Нiколи. I не курив цiлий рiк. Бо менi здавалося, що через моє палiння Єремiй дiстав рак легенiв…

Батько виправдовувався та казав, що то художнiй засiб. «Чого ти казишся? Я пам'ятаю, що саме ти займався Єремiєм, але ж це - дуже сильна сцена, як я мiг цього не написати?» «Як ти мiг написати, що то був ти?» «Бо я писав вiд першої особи! Так - виразнiше, так - достовiрнiше! Яка рiзниця, зрештою, що було, важливо те, що коти були частинкою нашої родини». Батько в текстi i страджав замiсть мене. «Наче павук спiймав у павутиння моє серце, Єремiю, брате мiй, чи вибачиш ти менi?» Менi вже було пiд тридцять. Але я лютував, як пiдлiток. Як вiн наважився вкрасти мої вiдчуття, мiй бiль, мої спогади, мою провину? «Як ти взагалi мiг таке зробити?» Я сказав, що не розмовлятиму з ним бiльше. Нiколи. I не розмовляв цiлий рiк.

«Павле, кажуть, що ваш приятель працює в Секретарiатi?» «Що?» «Справа в тому, що виникла проблема з мiсцем». «З мiсцем? На конференцiї?» «На цвинтарi». «Ви думаєте, що хтось iз психiв, якими займається Тимофiй, директор цвинтаря?» «Нi. Я думаю, що в них є квоти». «У психiв?» «У працiвникiв Секретарiату». «А… Може. Так. Ось його телефон. Але я йому нiколи не дзвоню так пiзно. Не треба його турбувати зараз». «А ти йому й не будеш телефонувати», - заспокоїв мене Емiль. «Йому зателефонує Валєра. Валєрi можна турбувати всiх i коли завгодно. Бо слово Боже не знає меж». «Емiлю!» Гримнув на малого Гестапо.

Я розумiв, що нiчого не знаю про батька. Нiчого. Пляжний Iiсус, що вкрав життя та смерть моїх котiв. Я не знав, що йому смакує, крiм мiцного чаю без цукру. Вiн жартував з приводу цiєї звички - смакувати мiцним чаєм (чiфiром) i говорив, що у минулому життi був злодiєм. В його минулому життi. А от в цьому його життi, яке зараз вже є минулим, ким вiн був? Як можна схарактеризувати стосунки двох дорослих чоловiкiв, якщо краще за все їх iлюструє такий дiалог:

«Привiт. Привiт. Як твої справи? Нормально. А в тебе? Добре. Дякую». Цього не вистачає навiть на те, щоб допалити цигарку. Сприйняття одне одного на пiвцигарки - теплота та увага, нема що сказати…

Раптом прямо перед собою я побачив гарнi жiночi ноги. Невже отець Макарiй пiдiпнув рясу, гигиги? Нi. Це не отець Макарiй, що готується вiдмочити нам канкан. Це була Нона. «Ноно?» Про всяк випадок перепитав у нiг я. «Павле, тримайтеся, дорогий. Бог дав - Бог узяв. Спiвчуваю. Земля вашому батьковi пухом». «Так. Вiннi-пухом. Не смiшно, сам бачу. Взагалi, Ноно, що ви тут робите?» «О, я думала, що вам про це вiдомо. Я - похоронний менеджер. Займатимуся вашим батьком». «Ага. Батьковi це сподобалося б. Я маю на увазi те, що ви будете ним займатися. Шкода, що не при життi. Свiт не досконалий, еге ж? То ви, виявляється, янгол смертi, а не Богиня ранкових полюцiй?» Нона мовчала, не знала, що на таке вiдповiдати. Я i сам не знав. Вiннi-пуха вона, мабуть, не розчула, а от Богиня ранкових полюцiй зробила з Нони трохи спантеличену богиню. Посмiхнутися вона не наважилася. Навiть сумною посмiшкою всепробачення. Чорт забирай. Як взагалi реагувати на спiвчуття? Я нiколи не вмiв їх висловлювати, а приймати не доводилося, i от тепер…

«Павле, еге-гей». Це - малий. «Що?» «Вона дiйсно працює в похороннiй конторi. Я думав, що ти знаєш. Ти ж з нею спiлкувався». «Малий». «Що?» «Я з нею спiлкувався, можливо, двiчi чи тричi. З батьком я спiлкувався все-таки частiше…» «I що?» «В тому й справа, що нiчого. Я - нiчого. Нiчогiсеньки. Абсолютно. Про нього не знаю». Я чекав, що капосний Мiлiк зараз скаже менi щось виразно-огидне або переповiсть чергову полонсько-родинну iсторiю (а, можливо, й сарансько-родинну), але вiн просто поклав голову менi на колiна.