Володимир Малик - ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Гамід замовк, підійшов до вікна і вдав, що витирає сльози. Сафар-бей змінився на виду. Аллах екбер! Гамід ніби читає його думки!.. Справді, він сам відмовився признати Младена й Анку за своїх батьків, відштовхнув їх од себе. Він обіймає високу задля його віку посаду в яничарському війську і сподівається на ще вищу. Він мусульманин, зрештою. Чого ж тоді він хоче від Гаміда? Чого прискіпується до нього?.. Ні, він нічого не хоче… Просто йому стала огидною товста Гамідова пика, стали ненависними його облудні, брехливі очі. Він не може, не хоче перебувати з ним під одним дахом. Ні, ні, геть звідси! Геть з-перед очей!

– Спасибі, Гаміде, – іронічно промовив Сафар-бей. – Але після того, як я дізнався про твій мерзенний злочин в ущелині Бялих скель і в Чернаводі, мені бридко дивитися на тебе, говорити з тобою… Зроби мені послугу – поклич лікаря Захаріаді. Я хочу негайно перебратися з цієї кімнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку – подзвони!

– Сафар-бею…

– Ні, ні, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе… А ти, якщо маєш хоч краплину совісті, негайно зі своїм загоном вирушиш із Сливена… Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову… Дзвони!

Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.

Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.

Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап'єшся з неска-ламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.

Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці… Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми… З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові – Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.

Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.

Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди-куле. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам'яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам'яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.

Козаків завели на широке подвір'я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднілися обковані залізом двері.

Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:

– Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?

– А ти. думаєш, галушки даватимуть?

– Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?

– Як нас підвісять, тоді дізнаємося.

– Усіх не підвісять: гаків не вистачить!

– Тихше! Тихше! Виходять!

Двері розчинилися. На широкий кам'яний ганок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові – горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір'їнами і камінцем-самоцвітом… Він був дуже блідий і дивився прямо на стрій невільників, не повертаючи голови. Маленькі чорні очі нерухомо сиділи в набряклих, червонястих від запалення повіках. Позад нього стояло кілька старшин, козаків і яничарів. У них з-за плечей виглядав старий понурий православний піп. До старшини в червоному жупані підійшов сивовусий непоказний чолов'яга.

Невільники захвилювалися. Козаки в Стамбулі? Може, кіш прислав депутацію, щоб викупити їх? Таке іноді траплялося…

Арсен стиснув руку Романові, відчув, як і в того напружилися м'язи. Невже зараз скінчиться їхня неволя?

Сивовусий виступив наперед:

– Браття козаки! – Голос його звучав приглушено. – Браття невільникиї Люди православнії Мені важко дивитися на вас, на ваші кайдани, на ваші страждання, бо й сам я ще недавно був невільником. Але все в руці божій – і ось я сьогодні вільний і при зброї! І для вас, браття, є шлях до волі, шлях на батьківщину! Тільки будьте розумні!