Володимир Малик - ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Арсен? Тут? З Сафар-беєм? Зраднику! – прохрипів він. – Тепер мені ясно, хто допоміг яничарам проникнути сюди! О боже, навіщо ти засліпив мене! Чому не допоміг розгадати в цій людині гадюку? Я з головою відірвав би Ті кусюче жало!

– Заспокойтесь, воєводо, – промовив Звенигора, виймаючи ятаган і розрізаючи вірьовки на руках полонених. – Я не зрадник і не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан… Просто я трохи запізнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! – звернувся він до Сафар-бея. – Закоти рукав!

Сафар-бей зблід ще дужче. Неймовірний здогад тупо ударив йому в серце. Він мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими вузькими шрамами.

І Младен, і Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули:

– Ненкої

Тепер сумніву не було. Батьки самі признали в Сафар-беєві свого давно втраченого сина. Арсен відступив у глибину кімнати. Він зробив усе, що міг

– Син і- Анка схопилася, хотіла крикнути, але з її грудей вирвався лише хриплий стогін. – Синок! Ненко! Як же це?.. Ти… Сафар-бей?

Вона схитнулася. Сафар-бей підтримав її і підвів до ліжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька і сина зіткнулися. Арсен зціпив зуби.

Важко було дивитись на цих двох людей, які півгодини тому рубалися до смерті, а тепер припадали над тією, що одному дала життя, а другому все життя була вірним другом.

Арсен не пам'ятав, коли плакав. А тепер відчув, як важкий клубок підкотився до горла, а очі заслав сивий туман. Він одвернувся й відійшов у куток.

Але Анка не даремно була дружиною воєводи і ділила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась і підвелася. Батько і син глянули один на одного, враз опустили очі і відступили на крок від ліжка.

– Младене, він поранений! – вигукнула Анка, помітивши, що з лівої руки Сафар-бея капає кров. – Подай мені полотно!

Младен дістав зі скрині невеличкий сувій, віддав Анці. Арсен простягнув ятаган. Жінка вправно відрізала шмат полотна, закотила рукав і перев'язала рану.

Всі троє мовчали. Були такі вражені, що не знаходили слів. Потрібен був якийсь час, щоб отямитися від потрясіння, зрозуміти, що ж, власне, сталося, привести в сякий-такий порядок свої розбурхані думки і почуття.

Арсен вирішив зразу відкрити всі карти. Адже вони ще нічого не знають про Златку. Младен і Анка, вражені неймовірною зустріччю, забули спитати про дочку. А Сафар-бей взагалі не знає, що у нього є сестра.

– Я хочу сказати, – виступив він наперед, – що знайшлася Златка…

Младен і Анка стрепенулись.

– О небо, що за день сьогодні! – вигукнув Младен. – Де вона?

– Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова… Там вони будуть у безпеці.

– Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав… Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! – сказав розчулено Младен.

– Я хочу також сказати Сафар-беєві, – звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямяюватися. – Златка – твоя сестра… Це Адіке.

Сафар-бей зблід ще дужче.

– Що? Ти жартуєш?

– Я не жартую. Адіке – твоя сестра… Найкраще знає про це Гамід.

– Гамід? А він при чому?

– Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів, а Златку завіз до себе в Аксу… Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги – тут ти зростав разом із Златкою…

– Отже… ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?

– Я не викрав, а визволив Златку… А Якуб… Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.

Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.

– Розповідайте! – простогнав він, не дивлячись ні на кого. – Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною…

Він не змінив пози: як сів – так і закляк.

Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такоюі Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, – його син… Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі… А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою – це від нього, від батька!.. Син, безперечно… Усе їхнє, рідне… Одне чуже – серце!..

Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ…