Володимир Малик - ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.

– Тепер мені все зрозуміло… – сказав глухо, з болем. – Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда… Що ж робити з вами?

За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?»

Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:

– Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!

– Взято в полон кілька десятків гайдуківі

– Багатьох порубано!

Сафар-бей підняв руку. Галас стих.

– А де ж сам Гамід-ага?

– Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена…

– Умгу. – Сафар-бей замислився. – Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! – Він показав на Арсена. – Але обережно: у нього зброя!

Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.

– Сафар-бею, це ж підло! – вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.

– Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду…

Арсеїіа вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.

– Ну от, – промовив тихо, – ми самі, і можемо тепер поговорити відверто… Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю…

Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум – бути сином гайдуцького воєводиі

– Ненко!- вигукнув Младен. – Опам'ятайся! Гайдуки – такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…

– Я дякую за це аллахові! – гордовито перебив його Сафар-бей. – І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!

Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:

– Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?

– Краще б ви не знаходили менеї Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.

– Нелюд! – тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:

– Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід? Батьки мовчали.

– Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.

– Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, – сказав воєвода.

– Він не вийде разом з вамиї – рішуче відповів Сафар-бей. – Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?

Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.

Сафар-бей сумно посміхнувся:

– Лізьте!

Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.

– Прости мені, сину, що не догледів тебе і ЗлаткуІ Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!

Він швидко зник у темряві.

Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.

«О аллах! – простогнав глухо. – За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, – тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця… Прости мене, о аллах, – я все це роблю в ім'я твоєї могутності і слави!.. Я – твій раб, я – твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!»

Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки…

Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх…