Коллектив авторов - Основи економічних знань

Отже, саме обставини, що склалися всередині соціальноекономічної системи капіталізму в процесі його розвитку, вже з кінця ХІХ ст. вперше викликали потребу та інтерес економічних шкіл, а за ними й державних інститутів до макроекономічного аналізу причин, що призводять до збоїв у механізмі саморозвитку цієї системи, до пошуку важелів саме на макроекономічному рівні, завдяки використанню яких стало би можливим відновити ефективність такого механізму в повному обсязі.

Тому, визнаючи надзвичайно цікавою та плідною думку Л. Д. Бевзенко щодо самоорганізаційного стрибка після зростання ентропії системи, тобто наростання в ній невпорядкованості, безпорядку, хаосу, коли елементи системи раптом миттєво перебудовуються, починають діяти корельовано та узгоджено, ми не можемо погодитись із нею саме в тому, що це відбувається раптом, миттєво, без стороннього збуджувального фактора, особливо коли йдеться про соціальну, надскладну систему.

Той безпорядок і навіть хаос, який був привнесений у ринкову систему капіталізму на початку ХХ ст. діяльністю монополій, економічними і навіть системними кризами, особливо у Європі, світовою війною, не міг раптово перетворитись на порядок і гармонійне, узгоджене співіснування, взаємодію різних елементів складної системи. Саме в цей час суспільство звертається до макроекономічного аналізу механізму функціонування капіталістичної ринкової системи, до пошуку тих інструментів, за допомогою яких ентропія системи зменшувалась би, а елементи системи почали б знову, але вже на новому якісному рівні, діяти корельовано та узгоджено. І саме тоді свій визначний внесок у формування підходів та інструментів, за допомогою яких ця узгодженість могла би бути досягнена, зробили дві видатні людини: вчений – Джон Мейнард Кейнс та політик – Франклін Делано Рузвельт.

Д. М. Кейнс, автор знаменитих праць «Кінець вільного підприємництва» (1926) та «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), розробив теорію, у якій обґрунтував не тільки необхідність втручання держави в регулювання ринкових процесів на макрорівні, але й поле, межі цього втручання 17.

Отже, за визначенням самого Кейнса, поле втручання держави в процеси регулювання економіки на макроекономічному рівні визначається та обмежується потребами формування системи економічних важелів, за допомогою яких повинні відтворюватися рівні умови діяльності для всіх учасників ринку, спонукальні мотиви до економічного росту, конкурентної боротьби, тобто держава за певних умов починає цілеспрямовану роботу щодо формування системи ефективних форм реалізації вимог об’єктивних законів ринку шляхом удосконалення механізму їх використання в інтересах усіх суб’єктів економічних і соціальних відносин. Саме реалії світового економічного розвитку першої половини ХХ ст. прискорили процеси формування системної економічної політики на макрорівні та визначили специфіку формування поля і методів втручання держави в регулювання економічних процесів. Це, зокрема, у повній мірі знайшло своє практичне відображення у так званому «новому курсі» президента Сполучених Штатів Америки Франкліна Делано Рузвельта.

Новим етапом поглиблення ролі держави у регулюванні та формуванні механізмів саморозвитку сучасної економічної системи став повоєнний період. Складаються основні форми втручання держави у регулювання економічних процесів: це розробка довго- та середньострокової економічної політики на основі аналізу світової економічної кон’юнктури та прогнозування можливих варіантів розвитку національної економіки в залежності від економічних реалій народного господарства визначення довгострокових стратегічних та середньо- та короткострокових тактичних цілей економічної політики, серед яких на першому плані стоять розвиток економіки, стабільність цін, повна зайнятість та зовнішньоекономічна рівновага. Взагалі, варто зазначити, що таке явище, як формування довгострокових, глобальних цілей економічного розвитку на макрорівні та тактичних, пов’язаних із проблемами досягнення часткової рівноваги державою, стало новим явищем у процесі функціонування капіталістичної економічної системи.

Водночас макрорівневий характер формування підходів до визначення цілей, завдань, принципів економічної політики передбачає певну її диференціацію, спеціалізацію напрямків, що викликає до життя такі види економічної політики, крім уже існуючих, як цінова, інвестиційна, структурна, науково-технічна, регіональна, природоохоронна, соціальна тощо. З’являються нові інструменти економічної політики, серед них такі як індикативне планування, прогнозування, державне регулювання фінансово-кредитної системи, регулювання грошового обігу, доходів і витрат населення та багато інших. Отже, держава перестає бути лише інструментом у руках приватного капіталу у боротьбі за зовнішні ринки, вона сама стає активним суб’єктом економічних відносин, гарантом збереження та розвитку всієї ринкової економічної системи. Без держави внутрішні регулятори цієї системи вже не в змозі підтримувати її рух по висхідній, стримувати або й гасити ентропію соціальних факторів. Адже, на думку Василя Леонтьєва, підприємці не будуть займатися соціальними гарантіями, тому держава повинна слідкувати за сліпим механізмом ринку, бути поводирем 18.