Ге Орій - Татку-у-у

Галина згадала розчаровані фізіономії дівчат і засміялася…

– Спіткнувся на тобі залицяльник, – по-своєму зрозуміла її сміх Марійка.

– Спіткнувся, спіткнувся, але я не про те – я згадала…

– Може, про свого Василя, який забувся про жінку й дитину?

Галина спохмурніла.

– Ти добре знаєш, що він у відрядженні.

Вона вийняла з шухляди невелике фото і, з ніжністю вдивляючись у нього, додала:

– А ми його чекаємо. Так, синку? І ніхто нам більше не потрібен!

– Вже майже півроку його немає. Що ж це за відрядження таке?

– Я вже звикла… І взагалі… Давай-но працювати, звіт не чекатиме!

У кімнаті знову якийсь час лунало клацання рахівниць. Але робота вже не могла переважити настирливого рою думок.

Від'їзди, приїзди… У його відсутність вона народила Алінку. А коли повернувся з відрядження, такі бучні хрестини влаштував, що довелося позичати грошей до зарплати, але ж так гарно все вийшло… У нього все завжди легко й гарно виходило. Хоча… Галині того вечора довелося більше бути коло дитини – надто слабенькою та народилася. Але була рада вже тому, що він поряд. Василь веселився, танцював, співав – був душею компанії. Щоправда, після одного з перекурів надворі, повернувся із синцем під оком. Відбувся жартом, коли запитували – спіткнувся, мовляв, у пітьмі – всі сміялися. Згадала – сталося те після танцю з сусідкою Ніною, яку, танцюючи, він раз по раз підхоплював на руки. Це йому завжди подобалося, і силу мав неабияку. А очі у Нінчиного Бориса, ой, як зле тоді виблискували. Та їй тоді й не думалося про щось недобре. Розуміла, то все жарти, бо вони були молоді й живі, а пекло війни, клекотіло за тисячі кілометрів від них.

Від'їзди, приїзди. Доня підростала, проте часто хворіла. Заради дитини Галині довелося залишити роботу. Дівчата забігали, все рідше й рідше, бо мали свій клопіт. Всиль тільки на поріг – відразу ж тут як тут друзі, знайомі. А якщо гульки не вдома, то десь, а їй знову одній з маленькою залишатися. Та терпіла. Тому що, не багато жінок в той важкий час могли похвалитися, що мають поряд чоловіка. Вона ж знала, що її Василько завжди повернеться додому. Через кілька днів, через тиждень, а повернеться – бо не на війні.

А потім сталося нещастя – недовга хвороба і смерть Алінки. Для Галини це було удвічі важче, адже чоловік, як завжди був у відрядженні. Грошей, залишалося обмаль, чомусь не передавав і не висилав. Довелося навіть продати улюблене плаття, у якому вона дуже йому подобалася. «Добре, що не помітив того». Галина вину, що не змогла вберегти доньки, взяла повністю на себе: адже він важко працював на «трудовому фронті». Напевне, сиве пасмо на голові від того й з'явилося. А Василь, якось повернувшись після чергового відрядження, заспокоював казав, що все їй до лиця, навіть сивина. І погладжуючи рукою її випуклий живіт (була знову вагітна), порадував:

– Війна закінчується. Скоро на Вкраїну будемо повертатися. Я вже домовився про переведення. Сина родиш у Корсуні – Шевченківському. Та витри слізки й не нервуй, а то кволим народиться.

Вона тоді дуже зраділа, може нарешті на батьківщині закінчаться оті кляті відрядження.

– То йдемо сьогодні на танці!? – обличчя Марійки набрало загадкового виразу. Микола – бойовий товариш мого Юрка, не може тебе забути після того, як побачив. Каже: «Оце жіночка! Хоч зараз оженився б». А я йому – вона ж заміжня, а він – «Відіб'ю»!.. Ну! Йдемо?

– Марійко! Я ж сімейна людина?… Та й синочок останнім часом чомусь з лиця спав. Треба фельдшерці показати. – Очі її зволожіли, та стримала себе. – Якщо з Петриком щось станеться, а Василя знову поряд не буде… Я цього не переживу!..

– Не хочеться нічого такого казати, але твій Василь…

– Не хочеться, то краще не кажи, – не дала їй договорити, знаючи ставлення Марійки до її чоловіка. Підвелася з-за столу, – Таки з'їжджу…

Почала складати теки акуратною гіркою. Поглянула на годинника.

– Перша година. За обід і вправлюся, бо сьогодні доведеться ще попрацювати. І тобі теж – звіт не чекатиме… Ну, ну – не дуйся. Нікуди твій Юрко не дінеться. Якщо любить – зрозуміє.

Різким помахом, зсунула кісточки на рахівниці – немов поставила крапку в розмові й вийшла з кімнати.

Корсунь по війні відбудовувався. Все менше залишалося слідів недавніх боїв. По приїзді вони поселилися на окраїні, де мешкала далека Василева родичка, ще міцна й проворна бабця Мотря. Бабця мала грядки біля дому і з десяток курей. Тож Галина, наскільки дозволяла вагітність, взялася допомагати їй по господарству. Жили тихо-мирно. Інколи бабця Мотря, вихиливши чарчину, любила поспівати. Тоді Галина із задоволенням підспівувала старій. Одне їй тільки було не довподоби, що Вася знову почав їздити у відрядження… Бо в Корсуні, мовляв, немає для нього роботи.