Ге Орій - Татку-у-у

Навпроти за другим столом помічниця Марія. Миловидна двадцятилітня жінка, одягнена на противагу Галині в модну, як на перші повоєнні роки, кофточку з комірцем у легких складочках, та жакет з прямими, немов під лінійку, плечима. Марія час від часу кидає нетерплячі погляди на начальницю. Її так і розпирає про щось розповісти, чи просто побалакати, але, строго-зосереджений вигляд головного бухгалтера, старшої від неї на якихось п'ять років, змушує повертатися до остогидлих документів і ще завзятіше, ніж Галина Антонівна клацати на рахівниці.

Галина підіймає слухавку:

– Лідо, з'єднай мене з четвертим складом!

Якусь мить з трубки долинає диркотіння, нарешті, лунає впевнений баритон:

– Аллє-е!

– Георгію Максимовичу, скільки можна чекати на документи! – Галина намагається розмовляти стримано, та нотки роздратування прориваються. Цей самовпевнений чванько вважає, що всі жінки повинні бути зачаровані його чоловічою вродою. Їй вже встигла розповісти балакуча Марійка про попередню бухгалтершу – стару діву Тамару, котра сама бігала до нього по документи, і не тільки. Та на Галину зовнішній вигляд завідуючого складом не справляв ніякого враження.

– Галинко, нема питань. Документи майже готові. Ось заходь до мене, якраз делікатесні яблучка підвезли і коньячок трофейний ще залишився…

– Георгію Максимовичу, ви мене, напевне, з кимось сплутали! – в голосі жінки звучить метал. – А про накладні ми будемо розмовляти в кабінеті директора.

Вона кинула слухавку на важілі й відхилилася до спинки крісла.

– Що, красунчик підбиває клинці? – Марійка підвела від паперів розуміючий погляд. – Він такий. Жодної спідниці на базі не обмина. Аякже – офіцер, груди в нагородах. Хоча за які такі подвиги медалі й ордени? Всю війну – в інтендантах проходив… – змовницьки підморгнула. – А на тобі спіткнувся?…

Галина нічого не відповіла. Слова Марійки несподівано викликали спогади. Вона побачила себе на руках у чоловіка, що кружляв з нею по кімнаті, примовляючи: «Яка ж ти легесенька, мов пір’їнка, навіть дрижиш, немов пташеня. Боїшся? Не бійся, я тебе ніколи не впущу, і не випущу, моє дороге пташеня!» Василько – її суджений. Її радість і біль. Радість від зустрічей з ним, і біль від чекань. Вони не встигали намилуватися, а чоловік вже діставав з полиці свого речового мішка, щоб їхати у чергове відрядження. Знову десь щось не ладилося, і без нього ніяк не могли обійтися. Бо – спеціаліст, заявляв він, із гордістю розсипаючи по ліжку почесні грамоти та нагороди. І їхав. А Галина знову залишалася в спорожнілій без милого квартирі, з невгамованими бажаннями кохати та бути коханою.

Галина примусила себе повернутися до звіту. Майже не дивлячись, знаходила потрібні кісточки на рахівниці – клац, клац… Але якась її частина вже знаходилася в іншому місці та іншому вимірі.

Скільки ж їх було, тих відряджень?… Напевне, Василь дійсно вважався незамінним фахівцем, бо за три роки, прожитих разом, вона перебувала більше без нього, ніж поряд.

А починалося все в залитому сонцем Ташкенті, що зібрав до себе тисячі біженців з території захопленої ворогом. На далекому заході валувала війна. До міста долітали лише повідомлення «Совінформбюро» та трикутники солдатських листів і похоронки. Василь, маючи як фахівець «броню», тобто право не бути призваним на фронт, працював, як він кожного разу наголошував, на «трудовому фронті». Чоловік «курсував» Узбекистаном поміж кількома оборонними заводами, налагоджуючи обладнання.

Вони навіть познайомилися під час його відрядження. Все сталося немов грім із ясного неба. Того пам’ятного дня не лише Галина мало не зомліла від його осяйного погляду та видної статури. Ольга й Фатима з їхньої бухгалтерії теж не могли відвести очей від високого ставного чоловіка, якому робочий комбінезон пасував, немов костюм пошитий добрим шевцем. Хто зна? Може це тому, що жінок у тих краях, на той час було набагато більше ніж чоловіків і в їхніх очах майже кожен виглядав красенем. Може… Але Василь, крім гарної зовнішності, міг без зусиль розмовляти на будь-яку тему. Про таких кажуть – язик підвішений там де треба. Присутніх у бухгалтерії він причарував розповіддю про новомодні двобортні жакети з високими, підбитими ватою плечима. Галина згадала, як, з милою усмішкою підійшов до її столу, обережно підхопив попідруку і вивів на середину кімнати. Як їй, зазвичай суворій із залицяльниками, були приємні його доторкання, коли, демонструючи свою розповідь підмощував під плечики жакета жмут паперу. Тоді ж він, між іншим, і запросив її на побачення. Чому саме на неї звернув увагу Василь? Напевне, доля…