Марія Деркульська - Варення для відьми, або Казка зі смаком калини

– Ставай усередину хреста, – сухо наказала Абра маленькій Ядвізі. Тримай це в долонях перед собою, а як прийде час – назвеш своє ім’я. І дивись мені, не зіпсуй нічого! – наказала Абра дівчинці, простягаючи маленький кошик. На дні кошика у сухій травичці лежало щось округле й біле. Придивившись уважніше, Ядвіга розгледіла маленьке яйце.

– А тепер, матері, залиште дітей, – голосно наказала Девора, знову простягаючи руки до вогню.

Жінки слухняно відійшли убік, залишаючи схвильованих дівчат у соляних колах під деревом.

– Духи Півночі, Сходу, Півдня й Заходу, священні духи Землі, Повітря, Вогню й Води, прийдіть в кожне магічне коло, – промовила стара. – Принесіть холодного розуму, знання й сили для життя нового. Під Великим Дідо-дубом, біля священного вогнища, я…, – тут відьма махнула кістлявою рукою у бік дітей, подаючи їм знак назвати свої імена. Коли ж дівчата слухняно виконали наказ відьми, стара продовжувала, – даю урочисту клятву виконувати священні закони темного відьмацького життя.

Після останнього слова червоне полум’я ритуального вогнища звелося високо вгору, а свічки у соляних колах зайнялися самі по собі. Маленька Ядвіга, здригнулася. Від несподіванки вона ледь не впустила кошика, та раптом помітила, що всередині нього щось відбувається. Яєчко тріснуло і з нього з’явилося крихітне пташеня. Спочатку воно було із мокрим скуйовдженим пір’ячком, але за мить перетворилося на гарненьку пухнасту грудочку. Ядвіга озирнулася навколо. Решта дівчат так само з цікавістю заглядали до своїх кошиків. Там часом стара відьма знову нахилилася за багаттям, промовляючи закляття дивною незрозумілою мовою. Однак тепер діти її майже не слухали.

– Ого, яка в мене велика! А в мене зовсім чорна. Це ж треба таке! – час від часу вигукували здивовані дівчата, намагаючись відшукати очима у натовпі батьків. Зустрічаючись поглядами із доньками, матері вдоволено посміхалися. Ядвіга ще раз зазирнула до кошика й побачила, що її пташеня потроху перетворюється на дорослу пташку із довгим носиком та пір’ям приємного зеленого кольору.

– А в мене зелена! Вигукнула дівчинка, побачивши мати, що вже давно напружено спостерігала за донькою. Почувши ці слова Абра полегшено зітхнула. Невже в Ядвіги вийшло? Виходить даремно вона хвилювалася і її донька цілком нормальна відьма? Така як всі? Абра відчула неймовірне полегшення.

Тим часом Девора вийняла з кишені маленький мішечок і один за одним почала діставати з нього сушені корінці й кидати їх у багаття. Полум’я почало потроху змінювати колір, аж доки не стало смарагдовим.

– Прийшов час побачити сутність відьмацьку, – урочистим голосом оголосила стара, повертаючись до дівчат. Ті одразу зрозуміли, що слід робити й слухняно простягли вперед свої кошики, демонструючи присутнім їх зміст.

Ядвіга перша вигукнула до старої відьми.

– Гарна, так? І в ту ж мить з її кошика випурхнула зелена пташка. Настала мертва тиша. Хтось у натовпі зойкнув, потів почали долунати поодинокі хихикання. Абра стояла бліда, мов смерть. Дівчинка відчуваючи, що щось не так, розгублено озирнулася. Із кошиків решти дівчат одна за одною виповзали довгі чорні змії…

– Та не хвилюйся ти так, Абра. Я на своєму віці й не таке бачила. – казала до ядвіжиної матері стара відьма, коли після завершення обряду посвяти до неї підійшли батьки дівчинки. – І черепахи вилуплювалися, і ящірки. Крокодила, щоправда, жодного разу не бачила. Було б цікаво. Кажуть чудернацька істота. Однак… То все пусте. Не зважай.

Але жінка наче не чула. Ще й досі страшенно бліда, вона трусилася усім тілом, й здавалося, ось-ось знепритомніє.

– Ядвіга не відьма? – ледь чутно запитала вона, неначе кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль.

– Звичайно відьма! Але… як би це тобі краще пояснити. Просто вона інакша. Це зовсім не означає, що до неї слід ставитися якось особливо. Навчай її всьому, що вмієш сама. Можливо дещо в дівчини буде виходити не так, як ти очікуєш. Май витримку. Єдине знаю напевно – травниця з неї буде добра. Більше нічого сказати не можу. Я дуже втомилася. Роки вже, розумієте, не ті. А зараз йди додому і заспокій дитину. Бач, як мала злякалася, тремтить уся. Тобі, Абра я все сказала. А ти, Гордію, залишись. Ти ж знаєш, ритуальне багаття саме не згасне. Тож допомагатимеш гасити.

Гордій покірно лишився біля вогню, дивлячись, як дружина й донька віддаляються у світлі смарагдового полум’я. Аж раптом на чоловіка навернуло неймовірне почуття журби. Він кинувся до дівчинки, обійняв її і прошепотів: «Нічого не бійся. Я буду поруч».