Марія Деркульська - Варення для відьми, або Казка зі смаком калини

– Дякую, Нечує, – крикнув Гордій.

– На здоров’я, приходь іще, як буде треба – почулося у відповідь. А за мить знову – Та що ж це робиться! Зовсім совісті в людей немає…

Не звертаючи уваги, Гордій біг до хати. Вже майже не чулося голосіння сусіда, однак усе виразніше доносився до його вух дитячий вереск. В чоловіка трохи відлегло від серця. Кричить. То ж все добре. Рванувши на себе важкі дубові двері, відьмак вбіг до хати й одразу кинувся до доньки. Від крику немовляти у Гордія позакладало вуха. Треба дати малій їсти, але як? Відьмак розгублено подивися на глечик з молоком. Аж ось за спиною рипнули двері. До хати увійшла Абра.

– Тримай. Якщо ця потвора вже так потрібна тобі, сам годуватимеш. Мене не займай. – З цими словами, Абра кинула чоловікові коров’ячий ріг. Гордій підняв його, обережно налив молока й підніс до дитячого ротика. У хаті запанувала тиша. Відьмак тримав на руках немовля, що жадібно смоктало.

– Ягуся, доня, – повторював Гордій, посміхаючись до малечі, по щічках якої стікало молоко. Абра з відразою поглянула на чоловіка. – Божевільний, – прошипіла вона крізь зуби й знову вийшла з хати, гримнувши дверима.

Минуло три роки…Маленька чорнява дівчинка кружляла навколо батька, намагаючись схопити його за руки.

– Ну ж бо, Ядвіго, не бешкетуй. – Лагідно звернувся відьмак до доньки. – Сьогодні у нас особливий день. Опівночі під Дідо-дубом посвятимо тебе у відьми разом з іншими дівчатками поселення. То ж будь чемна, і спробуй хоча б сьогодні не викликати гнів матері.

Кажучи останні слова, Гордій важко зітхнув. Ядвіга уважно поглянула на нього своїми великими очима й змахнула з обличчя пасму чорного волосся. Для того, аби викликати роздратування Абри, їй зазвичай, і не потрібно було робити щось особливе.

Майже рік приховувала відьма від решти мешканців Петрівського лісу своє незвичне немовля. Вона більше не запрошувала у гості інших відьом, сама не відвідувала колишніх подруг, дозволяла чоловікові гуляти з донькою лише вночі, аби хтось випадково не дізнався про її таємницю. Лише тоді, коли в дитини почали рости зубки, мати відчула полегшення. Однак це аж ніяк не змінило її ворожого ставлення до доньки. Абра вважала Ядвігу своїм прокляттям, карою великих духів.

…Наближалася північ. Це була особлива ніч. Над Петрівським лісом сяяла величезна луна, заливаючи все навколо срібним сяйвом. Мешканці поселення потроху сходилися до Дідо-дубу, що ріс біля перехрестя трьох доріг. Цей дуб був найвищим деревом лісу, і безперечно, найстарішим. Здавалося, його могутнє гілля підпирало небо. З давніх часів відьми й відьмаки проводили під Дідо-дубом магічні обряди. Тут зверталися вони до духів, прохаючи сили й могутності, надавали чарівну силу своїм амулетам та здійснювали ритуали посвячення.

Ось і цієї ночі, розпаливши велике червоне багаття, готувалися відьми й відьмаки до важливої події в житті кожного маленького мешканця поселення – посвяти. Батьки хвилювались. Однак їхні переживання були нічим порівняно їх хвилюваннями Абри. Руки в жінки тремтіли, голос зривався, у голові одна за одною виринали тривожні думки. «А що, як Ядвіга дійсно не відьма? Коли мешканці дізнаються, що в їхній родині живе дитина, можливо, зовсім не придатна до чарів, що тоді буде? Довічне прокляття? Вигнання?…»

Однак вибору в Абри не було. Важко зітхаючи, вела вона доньку до Дідо-дубу, що стояв біля перехрестя трьох доріг.

Більшість мешканців селища була вже тут. Коли вогнище розгорілося, а на стовбурі дерева затанцювали тіні від полум’я, з натовпу вийшла найстарша відьма на ім’я Девора. Згорблена, у довгій чорній сорочці із вишитими сріблом магічними символами, вона була схожа на старе, обгоріле дерево. Її сиве скуйовджене волосся нагадувало водорості. Тонкі руки із гачкуватими пальцями тягнулися до багаття, а в помутнілих очах відбивалося червоне полум’я. Коли відьма почала бурмотіти незрозумілі слова, усі навколо замовкли. Лише іноді чулися ойкання дівчат, що схвильовано спостерігали за діями старої. Девора то нахилялася до вогнища, примушуючи полум’я згаснути, то навпаки, відхиляючись й посилюючи голос, давала вогню можливість вирватися вгору майже до самого дубового гілля. Нарешті відьма звернулася до матерів.

– Сили вогню дали згоду на обряд. Можете починати.

Жінки, взявши за руки дівчат, почали підходити до стовбура Дідо-дубу. Кожна мати, обравши місце для доньки, дістала з особливого мішечка закляту сіль. Звичайної солі відьми й відьмаки боялися не менше, а ніж макового насіння чи плакун-трави. За допомогою солі утворили коло. На землі всередині кола ножем малювали хрест, на кінцях якого поставили свічки. Потім у коло почали заводити дівчат.