Олександр Скороход - Всесвіт

– І ми знову повертаємося, фактично, до… – продовжив Олег.

– Попереднього варіанту!

– Точно!

Журналісти засміялися. Тим часом двері відчинилися й до кабінету наполовину просунулася Галина, відвертістю свого декольте одразу встановлюючи тишу в кімнаті.

– Так-так-так, – Андрій випростався у кріслі.

– Г-гк-хи, – трохи прочистив горло Олег, розвертаючись усім корпусом до дівчини.

Галина просунулася ще трошки.

– А ви чого тут розвеселилися, га? В той час, як люди на «конвейєрі», вони тут сидять, ляси точать! Новину знаєте? До нас на стажування журналіст приїжджає!

– Прямо-таки новина! Та в нас, у редакції, цих «зелених» стажерів тільки за мій час роботи стільки перебувало! – махнув рукою Андрій. – Скажи, Олеже?

– Угу, – підтримав той, блукаючи поглядом десь у районі декольте їхньої співрозмовниці. Галина пригрозила йому пальцем, на якому виблискував величенький перстень.

«Мабуть потрапила до гарему якогось султана, – подумав Андрій, – або підробка…»

– Пояснюю для тих, хто в танку. По-перше, стажер зовсім не із «зелених», це колишній колега Бориса Едуардовича, а по-друге, – Галина зробила паузу («Швидше таки підробка» – зітхнув Андрій, ще раз глянувши на перстень), – вітаю, він буде працювати у вашій кімнаті, за он тим столом, на якому ти, Олежику, сидиш!

– Я? Та це ж мій стіл, якого дідька!..

– Не твій, а редакції, – заспокоїла колегу Галина, – та не хвилюйся ти так! Коли шеф сказав, значить, він щось там придумав із тобою…

– О, знаючи шефа, щось придумав – просто в точку, – закивав Андрій. – Наприклад, можна Олега на кілька місяців відправити на розкопки скіфських курганів шукати сліди насильницької смерті на рештках скелетів степовиків, – він покотився від сміху на своєму кріслі.

– У-у, смішно їм! І чому як раптом що, то – Олег? Ану чекай, я до шефа піду!

І він, наздоганяючи вже зниклу за дверима Галину, вибіг у коридор.

Красуня фортуна усміхнулася Юрію саме тоді, коли він найменше цього очікував. Він отримав підвищення й став начальником цілого відділу аналітики. Або, як це модно зараз казати, департаменту аналітики. Річ у тім, що, почувши про зміну керівництва, їхній 52-річний начальник звільнився. Ходили неофіційні чутки, що йому зробили вигіднішу пропозицію конкуренти. Із усіх заступників головний менеджер компанії вибрав саме його – Юрія Петровича Бондаренка!

Новоспечений начальник довго ще не міг прийти до тями. Йому важко було повірити в такий стрімкий кар’єрний злет. Адже, навіть за найоптимістичнішими прогнозами хлопця, щоб зі старшого аналітика стати начальником департаменту, йому знадобилося б мінімум років три-чотири! А зважаючи на міцність здоров’я та нервів їхнього колишнього шефа, і того більше. А тут бах – і ти вже начальник!

Оформивши дрібні документи з обіймання нової посади, Юрій «пропав» у курилці. Тут його вітали всі знайомі й навіть не дуже колеги. Так, тепер він сам міні-босс. Хто знає, краще ж із начальством бути в дружніх стосунках.

Юрій же був на сьомому небі від щастя. За робочий день він викурив рекордні дві пачки цигарок, давши собі залізне слово: вже завтра кинути палити. Він випив неосяжну кількість кави, яка сьогодні навіть видавалася по-своєму смачною.

Переїзд до нового кабінету запланували на наступний день. Тож під кінець робочого дня новоспечений начальник змушений був повернутися до свого вже колишнього кабінету, щоб спакувати речі. Завтра їх мали перенести на нове місце. Голова в Юри легенько паморочилася чи то від успіху, чи то від цигарок із кавою. Та за якусь годину він таки впорався з цим своїм нескладним завданням.

Потім, як і водиться в подібних випадках, зібрав невелике коло своїх колег-друзів по компанії, всього осіб десять, і весь гурт поїхав святкувати подію в один із шикарних ресторанів центру столиці.

Вони ще довго сиділи там, смакуючи шампанське та дорогі наїдки. Для Юрія-начальника вітання й тости за його здоров’я за цей вечір перетворилися на якийсь один суцільний потік. Зрештою, залишивши офіціанту шалені чайові, колеги допомогли напівпритомному Юрію сісти в таксі, та й самі роз’їхалися по домівках.

У парку було тихо й затишно. Зрідка щебетали пташки, десь у листі чувся шелест вітру. Аліса полюбляла це місце. Зараз вона, мов кішка, повільно скрадалася з фотокамерою, уважно стежачи за об’єктом свого полювання. Це була сойка, яка також з цікавістю спостерігала з гілки дерева за незвичайним мисливцем. Утім, достатньо близько до себе не підпускала, перелітаючи з гілки на гілку, з одного дерева на інше.