Олександр Скороход - Всесвіт

Андрій дістав чорновий варіант репортажу і простягнув Олегу.

– Суть справи в тому, – почав він, – що один досить відомий на Заході український художник-постмодерніст Степан Масленко робив виставку-аукціон у Берліні на честь нашого Дня Незалежності. Вона мала тривати до десятого вересня. Як повідомляють джерела, презентація робіт пройшла успішно, кілька картин художнику вдалося продати, причому за досить значну суму. А потім, буквально за кілька днів до закриття, одну з найепатажніших і найдорожчих (на думку експертів) його робіт, картину «Всесвіт», викрали. Далі – нічого не відомо. Як грабіжнику («Чи грабіжникам», – поправив його Олег) вдалося проникнути до виставкової зали, куди поділася картина, – загадка. Наразі слідство повідомляє тільки те, що на картину претендувало кілька покупців: із Арабських Еміратів, Америки та з теренів колишнього СРСР. Їхні прізвища поки не називають…

– Цікаво, цікаво… – Олег крутив у руках репортаж. – Що ж то за картина така? Назва принаймні досить претензійна… Хоча це ж постмодерніст, у них як не чорні квадрати, то кола чи білі аркуші. От і цей, напевно, щось таке утнув…

Олег заглибився в читання репортажу, зрідка задоволено гмикаючи.

– А, до речі, як твоє «сенсаційне вбивство»? – виключно із ввічливості поцікавився Андрій, бо ж знав, що колега-криміналіст усе одно сам усе йому розповість та ще й у деталях…

– Убивство? А, вбивство!!! Та вбивство як вбивство. М’ясо якесь, – Олег поморщився. – Вбивця – чоловік, на своїй дачі застрелив дружину із мисливської рушниці. Звісно, каже, що випадково. А тоді прикол – на тій дачі двох наших винесли.

– Тобто? Як «винесли»?

– Ну, як-як… Ці горе-репортери хотіли місце злочину сфотографувати, а там, виявилося, ще ж нічого не прибрали, тільки тіла не було. Вони як побачили всі ці розбризкані мізки, плями крові на меблях, підлозі, то їм погано зробилося, а двоє взагалі знепритомніли. Ха-ха-ха! Так-то… Та годі з цим убивством, давай я краще репортаж твій почитаю толком…

Чутки, чутки, чутки… Чому ж ви поширюєтеся зі швидкістю світла? Так невпинно і так нестримно… Останні чутки Юрія здивували й навіть трохи занепокоїли. Сьогодні з досить надійних джерел він довідався про можливу зміну керівництва компанії. Говорили, що колишній директор передав контрольний пакет акцій, а разом із ним і крісло керівника своєму сину. Звісно, зважаючи на свою посаду в компанії (десь у серединці), Юрію особливо хвилюватися нібито не було чого. Однак ці чутки, ці думки… Хтось вірить, узагалі, в інтуїцію?

При першій-ліпшій нагоді, трохи розгрібши завали на роботі, Юра попрямував до курилки. Це був справжній неофіційний департамент місцевих новин. Трохи нервово він дістав та підпалив свій «Мальборо». З кожною затяжкою ставало трохи легше, спокійніше. Раніше хлопець не палив зовсім. Однак через півроку роботи на повну ставку все змінилося. Палити тут було своєрідною нормою престижу і, як не дивно, підкресленням твого статусу. В їхній компанії переважна більшість чоловіків, та й багато жінок, палили. Це стало й засобом трохи відволіктися від не надто цікавої офісної роботи, а ще нехитрим способом поспілкуватися та дізнатися останні плітки.

Так було й зараз – у курилці вже зібралося кілька гуртів. Переходячи від однієї компанії до іншої, Юрій з головою поринув у їхній внутрішньоофісний таємничий світ, захований від стороннього ока та непосвячених імлою цигаркового диму.

Викинувши зрештою третього недопалка й позбувшись залишків хвилювання, Юрій повернувся до кабінету. Отож чутки підтвердилися ще раз.

«Щось я став більше палити, в середньому вісім цигарок на день… Якби ж знати, що то за один, цей наш майбутній директор, і чого від нього можна чекати…» – розмірковував Юрій. «А чого, власне, я так хвилююсь?», – здивовано запитав він сам себе.

І старший аналітик заглибився в цифри. До його обов'язків переважно входило заповнення всіляких форм та перевірка правильності обліку видатків, зроблених компанією на випуск продукції. Звісно, цікавого в роботі малувато, але за ті гроші, що йому платили, можна було й позаповнювати. Ще трохи попрацювавши, хлопець спустився на перший поверх – набрати з автомата гарячої кави.

Пластиковий стаканчик кави, як і в будь-якій іншій компанії, також став неодмінним атрибутом «енергійного, працьовитого та страшенно зайнятого ділового службовця». На автоматах із кавою компанія не економила – їх у вестибюлі стояло аж три. Після кількох ковтків терпкого гарячого напою Юрій повернувся до кімнати й знову взявся за папери. Тепер ще годинка – а там уже й обідня перерва недалеко…