Олександр Скороход - Всесвіт

– Добре, Оресте, це цілком доречно, тим паче післязавтра, у п’ятницю я збиратиму нараду директорів департаментів. Продовжуйте.

– Так ось… – Орест зняв окуляри і поклав їх до кишені піджака, потім почав гортати папери, які приніс із собою. – Це звіти за всі п’ять років існування компанії «Грізлі», – він простяг стосик аркушів Олексію. – На ринку ми вже, як я сказав, трохи більше п’яти років, товарообіг – близько двох мільйонів гривень щомісяця, приріст – майже три-чотири відсотки за рахунок освоєння нових регіонів збуту та збільшення обсягів продажу найменувань. Як ви знаєте, основна продукція – це свіжозаморожені продукти харчування або напівфабрикати, включаючи пельмені, вареники й таке інше. Виробляємо все це на власному ж заводі. По регіонах поставки здійснюємо в містах Київ (та область), Харків, Полтава, Черкаси, Луганськ, Донецьк. Усього, на даний момент, у компанії працює близько 400 штатних працівників…

Олексій Іванович розглядав діаграми із приростами.

– Дякую, Оресте, я в курсі щодо всього цього, хоч останні кілька місяців і був у Італії. Краще покажіть мені наш бізнес-план.

– Ось, будь ласка, – Орест простягнув директору ще один стосик паперів. – Якщо коротко, то із запланованого на цей рік – потрібно на п’ятдесят відсотків замінити виробниче устаткування, що дозволить збільшити обсяги та якість продукції, побудувати та обладнати ще один цех, розширити асортимент продукції. Тому з усіма видатками цього року загальне збільшення прибутків очікуємо близько двох відсотків.

Олексій проглядав бізнес-план і насуплювався все більше й більше.

– Добре, я все це ретельно передивлюсь. А скажіть, Оресте, що це за видатки до благодійного фонду? Десять відсотків від прибутків?

– Це була ініціатива вашого батька – віддавати частину отриманих коштів у фонд допомоги дітям-сиротам…

– Аж десяту частину? Ну й ну… Гаразд, я перегляну це уважно й сам запитаю батька. Щось іще?

– Та, власне, ні. Ніби все сказав та показав, – Орест знову дістав із кишені піджака окуляри та надів їх.

– Добре, тоді всього найкращого! – директор підвівся і провів головного менеджера до дверей.

Після цього він у задумі підійшов до вікна і з кам’яним виразом обличчя став дивитися на вулицю. З вікна третього поверху йому було гарно видно всі прилеглі до адміністративного будинку частини компанії: корпус заводу-фабрики, де виготовляли продукцію, автопарк, складські приміщення, відмежовані від зовнішнього світу високим бетонним парканом з металевими воротами. Він почував себе справжнім феодалом у власному замку. Феодалом, який от-от почне завойовувати. Настає час будувати імперію.

Редакція будь-якої газети в день виходу чергового номера нагадує справжній вулик із бджолами, яких необачно потурбували. І ось ці трударі-бджілки снують коридорами свого вулика-редакції, гудуть, кудись телефонують чи то відповідають на телефонні дзвінки. А найактивніші, час від часу, не витримують і від усієї своєї бджолино-журналістської душі намагаються почастувати порушника їхнього спокою «медом». Тут уже хто під руку попадеться – і своїм, і чужим дістається. Щоб, як то кажуть, життя медом не здавалося…

Сьогодні такий-от вулик Андрію нагадувала їхня редакція. Основні маршрути пересування колег кабінетами не були хаотичними. Як правило, все крутилося в такій послідовності: відповідальний секретар – верстальник – коректор – верстальник – коректор із незначними варіаціями. Все залежало від того, наскільки матеріал, який подавався заступнику редактора Івану Павловичу, був «пропрацьованим» та й від його настрою теж. Бориса Едуардовича, шефа, в основному, ніхто не турбував, окрім самого заступника, звісно.

Сьогодні свої матеріали до друку Андрій уже подав, пройшовши всі кола, тож міг насолоджуватися в кабінеті відносним спокоєм. Він зручно розвалився на стільці-кріслі з коліщатами й читав книжечку, раз по раз позираючи у вікно, де в блакитному небі пливли пухнасті хмаринки.

Хиткий затишок порушив Олег. Він, увесь розчервонілий, влетів до кімнати й, усівшися просто на свій стіл, переможно констатував:

– Ху-ух, таки взяли до друку мою статтю про сенсаційне вбивство! Слухай, а тобі не здавалося часом, що наш зам, Іван Павлович, має такі, е-е, трохи садистські нахили?

– Здавалося, здавалося, – погодився Андрій, – особливо, коли після безсонної ночі приносиш йому статтю, підготовлену з урахуванням його вчорашніх поправок та побажань, а він, почитавши, знову починає все виправляти…