Олександр Скороход - Всесвіт

«Установлювати рекорди, бити їх та встановлювати нові – хіба це не прекрасно?» – запитувала себе Аліса.

Вона щойно прийняла душ і тепер перевдягалася. Перед цим у басейні дівчина поліпшила своє особисте досягнення на 400-метрівці вільним стилем і була дуже задоволена собою. У вестибюлі на неї вже чекала подруга.

– Слухай, Марічко, де це ти останнім часом пропадаєш? Що, черговий кавалер з’явився? – запитала Аліса, хитро мружачись.

– Та ні, не вгадала, – дівчина захихотіла.

– То, може, відкриєш таємницю кращій подрузі?

Марічка вдавано важко зітхнула:

– Ну, тобі, Алісонько, відкрию. Все одно ж не відчепишся… Я почала ходити на йогу.

– На йогу? Ну, ти даєш! – щиро здивувалася Аліса. – То, може, і вегетаріанкою стала?

– Не дочекаєтесь! – засміялася подруга. – Навіщо вегетаріанкою? Просто вирішила тілом зайнятися – і ніякої філософії.

– А хіба так можна?

– Повір мені! Хочеш підкину тебе сьогодні додому?

– Добре, – погодилася Аліса, згадавши, що її подруга за кермом – то ще одна окрема історія, – я сьогодні без авто, маршрутками добиралася…

Дівчата підійшли до маленького сріблястого «Субару». Марічка вимкнула сигналізацію, і вони сіли в салон. Якийсь час їхали мовчки, потім Аліса витягла із сумочки шоколадний батончик:

– Будеш?

– А що там іще є?

– Значить, так – цілий коктейль для псування фігури: шоколад, карамель, горішки, до того ж обсмажені…

– Тоді точно буду, – засміялася Марічка, – не кину ж я кращу подругу в біді, сам на сам із таким підступним ворогом стрункої фігури! Діли його, Алісо, дві фігури менше постраждають, ніж одна – це напевно!

Марічка спритно лавірувала серед машин, встигаючи жувати батончик і спілкуватися з подругою.

– О, анекдот про йога згадала, – почала вона. – Значить, Гімалаї. Лізе альпініст по скелі, високій-високій, де й зачепитися немає за що, руки вже тремтять, важко. Тут бачить, біля вершини йог висить – однією рукою за виступ причепився, а в іншій тримає книжку й читає собі. Альпініст ближче піднявся та й питає: «А правду кажуть, що ви, йоги, дуже сильні?». Йог перегортає чергову сторінку рукою, якою щойно тримався за скелю, і, навіть не дивлячись на альпініста, відказує: «Та ні, неправда».

Подруги пирснули зі сміху.

– Придурок, куди преш?! Що, сліпий, не бачиш, що друга смуга?! – закричала у віконце Марічка вслід червоному «Опелю», який, порушуючи правила, ледь не врізався в них.

Аліса любила свою подругу за цю її імпульсивність та відвертість, за те, що, іноді, особливо за кермом, не соромилася «крутих» виразів на адресу горе-водіїв, яким спало на думку порушувати правила в її присутності.

– От козел, і де права купував, скажи?

– Твоя правда, Марічко! Була б не юристом, а даішником – усіх би таких заарештувала й водійські права позабирала б!

– Я готова в суді свідчити! – запевнила подруга.

– Знаю, знаю, от тільки ж чи готовий суд до твоїх, ну, м’яко кажучи, не зовсім формальних свідчень? Це ще питання!

Олексій Іванович – так нещодавно почав називати сам себе Олексій. І привід тут був більш ніж вагомий – адже тепер він президент цілої компанії! Молодик, розмірковуючи, непоспішо походжав по своєму новому кабінету. Потім сів за робочий стіл, ключиком відімкнув праву верхню шухляду. Там у спеціальному ящичку мирно спочивала новенька «беретта». Задзвонив робочий телефон. Відірвавшись від споглядання зброї, директор зачинив шухляду, взяв слухавку.

– Олексію Івановичу, до вас головний менеджер – Орест Андрійович Войтенко…

– Добре, Вірочко, нехай зайде.

Двері до кабінету відчинилися, і до кімнати ввійшов чоловік років сорока, із сивиною у волоссі. Як для своєї посади він виглядав просто зразково: смугастий діловий костюм, біла сорочка з краваткою, навіть невеликі круглі окуляри зайвий раз підкреслювали образ ділової людини. Чоловіки по-дружньому потисли один одному руки.

– Сідайте, – запропонував Олексій.

– Дякую, – менеджер сів у крісло навпроти і, витримавши невелику паузу, почав:

– Олексію Івановичу, наскільки мені відомо, з учорашнього дня ви офіційно стали президентом компанії, а, отже, і її новим керівником. З чим дозвольте вас і привітати! – він посміхнувся. – Останні кілька років я вів справи компанії вашого батька. Не знаю, наскільки ви особисто знайомі зі станом справ на сьогодні, тож вважаю своїм прямим обов’язком уже зараз поінформувати вас, що до чого, хоча б у загальних рисах.