Марина и Сергей Дяченко - Зло не має влади

На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.

– Присядемо? – він кивнув на лаву перед під’їздом. Пам’ятна лава: на ній я розмовляла з Обероном, і він уперше розповів мені про Королівство. На ній зустріла Гарольда, молодого королівського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.

І ось тепер – Максиміліан.

– Що ти зробив… у парку?

– Та просто перетворив на блощицю той нещасний мобільник! Знаєш, на таку велику блощицю, за вагою і розміром – один в один… – Макс презирливо скривився.

– Отже, ти можеш перетворити мобільник на блощицю… Що ж іще ти можеш? Тут, у нашому світі?

– Дещо можу, – йому було приємно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зі страхом. – Я ж бо дуже серйозний маг, Лінко. Гарольдові поруч зі мною просто нема чого робити.

– Ти в чужому світі…

– Я скрізь у своєму світі. Мені скрізь добре. Тільки за Відьминою Печаткою мені було зле, та звідтіля ж я з твоєю допомогою вибрався…

– І віддячив… – сказала ядуче я.

– Ну, пробач… – він посміхнувся й відразу зробився таким чарівним, лагідним – плюшевий зайчик, а не некромант. – Я хотів відразу тебе переконати. Без цих ось прохань і вмовлянь… Я думав, буде смішно. А ти чомусь не поцінувала гідно.

Він посміхався на весь рот, і, дивлячись на нього, я зрозуміла: він справді вважає свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим і вдалим жартом!

– Якщо ти такий серйозний маг, чому б тобі не знайти телефон і не повернути Ритці? – запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щільної тканини з двома нагрудними кишенями. – Якщо ти такий… крутий?

– Бо це нудно, Ліно. Правильно й нудно. Крім того, якби всі вкрадені мобільники перетворювалися на великих блощиць, хіба це не було б зрештою справедливо? Хіба це не правосуддя?

Я щораз більше впізнавала колишнього Максиміліана. Мені було незатишно поряд із ним на лаві.

– Що ти там казав… про Сарану?

– Ага, ти все-таки згадала… Королівству загрожує небезпека, причому цього разу – смертельна. Сотні тисяч вояків, верхи на стоногах, на чолі князь Саран, і, наскільки я знаю, ще жодна фортеця перед ними не встояла.

– А воїни, варта? Армія Королівства?

– Ти ж бачила цю армію, – він поблажливо посміхнувся. – У Королівстві кілька десятків стражників. Це для мирного часу. У випадку війни солдатів доводиться набирати з-поміж селян, ремісників, злодіїв, котрі бажають прославитися, та іншого наброду. Гарольд уже закликав під прапори всіх, хто здатен тримати зброю… Але що ця купка ополченців супроти війська Сарани? Метиковані люди розбігаються з міста замість того, щоб вийти на бій і неминуче загинути.

– Ти брешеш… – у мене пересохло в роті.

– «Брешеш» і «не хочу вірити» – різні речі, Ліно.

– Я тобі не довіряю!

Він зітхнув:

– Отакої… В один голос із Гарольдом. Він теж мені, бачся, не довіряє і не шукає союзу зі мною. Він послав гінців до славного короля Уйми Першого, бажає залучити його в союзники…

– Уйма – король?

– Звідтоді, як його татусь Охра Кісткогриз на смерть вдавився вареною ріпою.

У мене від серця відлягло – трішечки. Кого-кого, а Уйму я добре знала та довіряла йому, як собі. Він людина надійна (хоч у минулому й людожер).

– Гарольд має рацію, – сказала я некроманту. – Уйма приведе підмогу! Людожерів… себто тих, що були людожерами.

Максиміліан хитро посміхнувся:

– От-от. Король Оберон свого часу пояснив їм, що людожерами бути негарно. А прийде князь Саран – і звільнить їх. Тобто пояснить, що вони мають право жерти кого захочуть. І як гадаєш, на чий бік водномить стануть ці ледацюги?

– Уйма не дозволить.

– Звичайно. Тому Уйму з’їдять першим.

Був безвітряний серпневий вечір. Хлопчиська грали в настільний теніс – під ліхтарем, у плямі світла, можна хоч і цілу ніч цокати целулоїдним м’ячиком. Ромка із другого поверху сидів з гітарою просто на траві. Вікна світилися – люди прийшли додому, вечеряють… Усе таке мирне, буденне, скрізь так тихо…

– А Оберон? Ти сказав…

– Оберона немає в Королівстві.

– Чому?

– По качану! Якби він був на місці – гадаєш, я б зважився по тебе йти?!

Я струснула головою. Максиміліан дивно на мене впливав: я тонула в його аргументах, немов у киселі. Слід було зібрати думки докупи; я не маленька дівчинка проти дорослої людини – я маг дороги (правда, проти іншого мага, некроманта). У нас розмова на рівних, і я не дозволю збити себе з пантелику…