Марина и Сергей Дяченко - Зло не має влади

– Ти? Гідний довіри?! Пам’ятаєш, що ти зробив зі мною? Ти ж…

– Ходімо у Королівство – зараз! Повернемося – все буде виправлено.

– Ось, – я тицьнула йому в пику дулю. – Отак я купилася на твою брехню…

– Даремно. Бо я кажу правду. А Сарана – вже за три переходи від столиці.

– Не вірю!

– Що, не йдеш у Королівство?

– Ні!

– А якщо я запроторю тебе в колонію для неповнолітніх?

Я болісно ковтнула глевтяк.

– Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй! А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я й раніше тебе перемагала – отримаєш і зараз!

– Овва!

– Іди під три чорти…

– Шкода… – він відвернувся. – Тебе як по батькові? Василівна?

– Олександрівна!

– Щасти тобі.

Він смикнув на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник табору. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.

– Помилка вийшла, – сказав Максиміліан. – Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка – Лапіна Олена Вікторівна, а ця – Олександрівна. Буває. Прикре непорозуміння. До побачення.

І пішов собі, залишивши остовпілого начальника.

Лише через кілька секунд, коли внизу вже чмихнув мотор авто, начальник отямився й заволав:

– Та як же так можна?! Та це ж… Я ж її батькам уже подзвонив! Ви що робите!

Машина загула. Пригальмувала у воротах, аби пропустити білі «Жигулі», – це примчала до табору моя матуся…

Вона так волала на начальника, що мені навіть стало шкода його. Мати вимагала, щоб він назвав ім’я, прізвище та по батькові опера, номер його посвідчення, ще щось, а начальник нічого цього не пам’ятав, хоча опер – це абсолютно точно! – показував йому документи. Мама кричала, що її ледь не вхопив інфаркт, що вона поїхала з роботи, заплатила водієві, що вона все це відшкодує із начальникової зарплатні, а ще й дитині завдано моральної травми… Збіглися всі хлопці й дівчатка (як на те, ще й Макс Овчинін теж став свідком дурного скандалу…).

– Знаєш, тебе впізнати не можна було, коли ти до корпусу підбігала, – він чомусь здавався винуватим. – Я перелякався, слово честі.

– Розмову чув?

– Ні… А опера бачив. Дивний якийсь. Весь у чорному – і блідий-блідий… Знаєш, він на вампіра схожий…

– Майже вгадав, – визнала я невесело, – він некромант…

– Хто?

І тут нас перервали – мама заявила, що забирає мене додому. Я хотіла була заперечити, однак передумала: до кінця зміни лишилося два дні, а мама так рознервувалася через цю дурну історію, що не хотілося з нею ще й сперечатись. Начальник сопів, мов побитий пес; йому, людині чесній і відповідальній, перепало ні за що ні про що… Але як його втішити – я не знала…

Хлопці й дівчиська так жалкували, що я їду, мені аж якось приємно стало. Історія про те, як недоумок-мент спершу звинуватив мене в пограбуванні цілої купи люду, а потім сказав, що помилився, – розбурхала й куховарок, і прибиральниць, і вихователів, і фізрука. А я кидала речі у валізу, ніби в уповільненій зйомці, та все намагалася зміркувати: це було насправді? Мені не наснилося? Невже Максиміліан?!

Вірити некромантові не можна, навіть якщо він правду каже.

За десять днів у таборі я встигла відвикнути від власного дому. Кімната здалася меншою, кухня, навпаки, більшою; близнята-брати підросли і навіть, здається, порозумнішали. Звичний світ обступив мене, начебто бажаючи відволікти, розрадити, витиснути у мене з голови всі думки про Максиміліана та Королівство.

Що там торочив цей блідий дистрофік?

«Насувається навала Сарани – це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони все сплюндрують і каменя на камені не залишать…»

Чарівному Королівству час від часу доводиться ставати на боротьбу за себе. Людожери, пірати… розбійники… вороги. На те в Королівстві є воїни, є стражники, є маги дороги… А ще король Оберон, великий чарівник, який уміє літати й ходити поміж світами. З ним нічого не страшно, будь-які вороги розбігаються від самого лише його імені. Нехай насувається Сарана – Оберон що-небудь придумає…

«Він відлучився в особистій справі…»

Немає в Оберона ніяких особистих справ! Коли Королівству загрожує небезпека – Оберон не може його залишити! Це просто неможливо!

Брехав некромант, брехав! Ось тільки навіщо? Навіщо йому пробиратися в наш світ, шукати мене, влаштовувати отакий цирк? Тільки аби познущатися?!

Я кволо розбирала валізу, прислухаючись до криків близнюків, які грали на балконі в настільний хокей. Раптом наткнулася на залізний браслет, через який мені заздрили всі дівчиська в таборі. Браслет подарувала мені Стелла – як я могла про неї забути?!