Марина и Сергей Дяченко: Зло не має влади

Я сиділа на дерев’яних мостинах, бовталася ногами у воді. Здавалось, я взута в цю течію – на ногах черевички зі струменистої прохолоди. І якщо встану – зможу пройти водною гладінню, перебратися на інший берег, де смакують травицю три корови – одна чорно-біла та двійко рудо-плямистих.

Стояв серпень. Над водою висіли бабки, кожна над своїм застиглим відображенням. Я сиділа на розсохлих дерев’яних мостинах у маленькій тінявій плямочці, й пляминка та раз по раз посувалася, задкувала від води. Невдовзі я опинюсь на сонці – а там спека, спека…

Уже десять днів я в таборі. Нічого особливого: дерев’яні будиночки в ріденькому лісі, до річки тупцяти хвилин із двадцять. Ніхто нас особливо не розважає, але й не виховує теж. Скільки завгодно можна сидіти на березі, качатися по траві, бовтатись у мілкій річечці, споглядаючи корів і бабок, дивитися старі фільми на касетах, розмахувати ногами увечері на лаві, нудьгувати, поки дівчиська переказують плітки…

Перші дні мені подобалося – після цілого літа в курному місті. Поруч був Макс Овчинін: він три тижні провів на морі, повернувся засмаглий і веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув із якоїсь там скелі. Ця скеля в його розповідях дедалі вищала, тож зрештою виявилось: Овчинін мало не з Ай-Петрі шугонув…

Мені швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися нові друзі, якісь старші хлопці, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамниці по пиво. Я пива терпіти не можу. Овчинін теж його не любить. (Яку тільки гидоту не вливатимеш у себе, аби тільки сподобатися дорослим друзям…)

Я побовтала ногами у воді, й мої «річкові черевички» перетворилися на зграю пухирців. Зрештою Макс – непоганий хлопець, нема поміж нас жодної кривди… А якщо є – то з моєї провини, бо я далеко не «цукрова» дівчинка…

Дівчиська засмагали на березі, на розстеленій ковдрі. Далі за течією, у воді по коліно, серйозний хлопчак років дванадцяти рибалив, і в нього за спиною сиділи рядочком двоє смугастих котів; їх неможливо було розрізнити – неначе близнята. Сонце припікало; незабаром доведеться тікати з берега у табір. Я вляглася на розсохлі дошки містка та насунула кепку на очі.

Я – маг дороги… Що не день – цей хист мій блідішає, робиться дедалі примарнішим. Скоро й сама повірю, що всі мої пригоди – вигадані (пережиті неначе уві сні чи в мріях).

За останні кілька місяців я виросла зі всього старого одягу. І мені часом здається, що я з Королівства виростаю теж. Я досі пам’ятаю кожну свою пригоду – докладно, але відсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

Муха прилипла до носа. Я відмахнулась, вона для годиться злетіла й відразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спіймати її в кулак – мухи й слід прохолов. Ці комахи безмозкі, зате чудово відчувають, коли від них просто відмахуються, а коли не на жарт наміряються схопити.

Я знову вляглася на дошки. У корови на тім бережку дзенькав дзвіночок – глухувато, сонно. Коровам дано хвоста, щоб відмахуватися від мух…

Складно уявити, що моє Королівство – таке ж реальне, як ці корови, як вода, як жорсткий козирок на моїх очах. Складно уявити…

Напевно, я задрімала.

– Лапіна!

Дуже гучний голос – схвильований, різкий… Я сіла, стягнувши з голови кепку. Просто переді мною стояли важкі черевики, з них вивищувався до неба охоронець – знайомий, з табору. «Сек’юріті» в таборі було двоє – вони стерегли по черзі й були вже доволі літні та опасисті. (На щастя, ніхто на нашу безпеку не зазіхав.)

– Лапіна! Ти чуєш?!

Я підвелася.

Охоронець був дуже червоний. Скуйовджений – поспішав під сонцем усю дорогу від табору (це з його задишкою!). І дивився на мене якось дивно. Недобре дивився.

– Там про тебе… запитують. Мерщій до начальника табору! Ну ж бо!

Щось… трапилося вдома?!

Мама дала мені з собою мобільник, вчора ввечері ми розмовляли – усе начебто було добре. А вранці, збираючись на пляж, я вимкнула телефон і залишила в директорському сейфі – ми всі так робили, у нас же на будиночках замки зовсім умовні…

– Що таке?

– Нічого не знаю. Швидко!

Дівчиська попідводились на ліктях та зацікавлено витріщалися на мене. Хлопчик-рибалка висмикнув із води крихітну пліточку – вона зблиснула на сонці…

Я застромила мокрі ноги в спортивні тапці. Під п’яту потрапив гострий камінчик, кольнув, ніби голкою. Я засичала крізь зуби, накульгуючи, на ходу його витрушуючи, підтюпцем побігла стежкою геть від берега – до табору.