Марина Дяченко: Зло не має влади

Я сиділа на дерев’яних мостинах, полоскала ноги у воді. Здавалось, я взута в цю річку — на ногах черевички зі струменистої прохолоди. І якщо встану — зможу пройти водною гладінню, перебратися на інший берег, де смакують травицю три корови — одна чорно-біла та двійко рудо-плямистих.

Стояв серпень. Над водою висіли бабки, кожна над своїм нерухомим відображенням. Я сиділа на розсохлих дерев’яних мостинах у маленькій тінявій цяточці, й цяточка та раз за разом посувалася, задкувала від води. Невдовзі я опинюсь на сонці, а там спека, спека…

Уже десять днів я в таборі. Нічого особливого, дерев’яні будиночки в ріденькому лісі, до річки тупцяти хвилин із двадцять. Ніхто нас особливо не розважає, але й не виховує теж. Скільки завгодно можна сидіти на березі, качатися по траві, бовтатись у мілкій річечці, споглядаючи корів і бабок, дивитися старі фільми на касетах, розмахувати ногами увечері на лаві, нудьгувати, поки дівчиська переказують плітки…

Перші дні мені подобалося — після цілого літа в курному місті. Поруч був Макс Овчинін: він три тижні провів на морі, повернувся засмаглий і веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув із якоїсь там скелі. Ця скеля в його розповідях дедалі вищала, тож зрештою виявилось, Овчинін мало не з Ай-Петрі шугонув.

Мені швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися нові друзі, якісь старші хлопці, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамниці по пиво. Я пива не зношу. Овчинін теж його не любить. Яку тільки гидоту не вливатимеш у себе, аби тільки сподобатися дорослим друзям…

Я побовтала ногами у воді, й мої річкові черевички перетворилися на зграю пухирців. Він гарний хлопець, нема поміж нас жодної кривди… А якщо є — то з моєї провини, бо я далебі не цукрова дівчинка.

Дівчиська засмагали на березі, на розстеленій ковдрі. Далі за течією, у воді по коліно, серйозний хлопчак років із дванадцяти рибалив, і в нього за спиною сиділи пліч-о-пліч двоє смугастих котів; їх неможливо було розрізнити — неначе відображення одне одного. Сонце припікало; незабаром доведеться забиратися з берега назад у табір. Я вляглася на розсохлі дошки містка та насунула кепку на очі.

Я маг дороги. Що не день це знання моє блідішає, робиться дедалі примарнішим. Скоро й сама повірю, що всі мої пригоди — вигадані, пережиті уві сні чи в мріях.

За останні кілька місяців я виросла зі всього старого одягу. І мені часом здається, що я з Королівства виростаю теж. Я досі пам’ятаю кожну свою пригоду — докладно, але відсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

Муха сіла на носа. Я відмахнулась, вона заради пристойності злетіла й відразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спіймати її в кулак — мухи й слід похолов. Ці комахи безмозкі, зате чудово відчувають, коли від них просто відмахуються, а коли не жартома наміряються схопити.

Я знову вляглася на дошки. У корови на тім бережку дзенькав дзвіночок — глухувато, сонно. Коровам дано хвоста, щоб відмахуватися від мух…

Складно уявити, що моє Королівство таке саме реальне, як ці корови, як вода, як жорсткий козирок на моїх очах. Складно уявити…

Напевно, я задрімала.

— Лапіна!

Дуже гучний голос, схвильований, різкий. Я сіла, стягаючи з голови кепку. Просто переді мною стояли важкі черевики, з них підносився до неба охоронець — знайомий, з табору. «Сек’юріті» в таборі було двоє, вони стерегли по черзі й були вже доволі старі та гладкі. На щастя, ніхто на нашу безпеку не зазіхав.

— Лапіна! Ти чуєш?!

Я підвелася.

Охоронець був дуже червоний. Скуйовджений — біг під сонцем усю дорогу від табору, це з його задишкою! І дивився на мене якось дивно. Недобре дивився.

— Там про тебе… запитують. Мерщій до начальника табору. Ну ж бо!

Щось трапилося вдома?!

Мама дала мені з собою мобільника, вчора ввечері ми розмовляли, й усе було добре. А вранці, збираючись на пляж, я вимкнула телефон і залишила в директорському сейфі — ми всі так робили, у нас же на будиночках замки зовсім кумедні…

— Що таке?

— Нічого не знаю. Швидко!

Дівчиська попідводились на ліктях та зацікавлено витріщалися на мене. Хлопчик-рибалка висмикнув із води крихітну плотвичку, вона блиснула на сонці…

Я застромила мокрі ноги в спортивні капці. Під п’яту потрапив камінчик, кольнув, ніби голкою. Я засичала крізь зуби, накульгуючи, на ходу його витрушуючи, підтюпцем побігла стежкою геть від берега, до табору.