Марина Дяченко - Зло не має влади

Біля адміністративного корпусу стояло авто, синій «Опель». Біля лави тупцював Макс Овчинін із білим пластиковим кульком у руках, але мені було не до Овчиніна; я збігла бетонними сходами ґанку. Начальником табору працював пенсіонер, не дуже старий, раніше він служив на будівництві виконробом. До нас директор ставився дуже непогано, з гумором у всякому разі. Але зараз я його не впізнала.

Він стояв посеред свого маленького кабінету — рештки волосся стали сторч, обличчя поблідло, губи міцно стиснуті. Коли я вбігла в розчинені двері — не стукаючи, мушу зізнатися, в пом’ятих шортах, у капцях і з ногами, по коліна припалими пилом — він втупився в мене так, ніби вперше бачив. Начебто щойно дізнався, що я не дівчинка, а перевертень-терорист.

— Здрасьте, Ігорю Борисичу… Що сталося?

— Ось вона, — сказав начальник дуже холодно й зовсім не мені.

Тоді лише я помітила, що біля вікна в кріслі сидить ще один чоловік — проти світла, тож я бачила тільки силует. Гладко зачесане волосся. Вуха щільно пристають до голови. Дуже пряма постава — як у військових зі старих кінофільмів.

— Оце Лапіна Олена. Я так розумію, необхідна присутність батьків? Адвоката? Адже ж так, якщо за законом?

У начальника тремтів голос. То здавалося, що він розлючений. То навпаки — що дуже переляканий і насилу приховує страх.

— Адвоката? — перепитала я тупо. — Що трапилось? Моя мама дзвонила?

— Та що ти корчиш із себе дурненьку! — раптом вибухнув начальник, і таким роздратованим я ніколи ще його не бачила. — Не розумієш, так? Узяли твою подільницю, з якою ти квартири чистила! Вона на тебе навела, під час обшуку все знайшли!

— Якого ще обшуку?

Я зрозуміла, що божеволію. Напевно, перегрілася. Лежу оце зараз на березі, навколо квокчуть перелякані дівчиська… А я знепритомніла саме тої миті, коли мені примарилося, нібито мене гукнув охоронець…

— До нас приїхав оперуповноважений у справах неповнолітніх, — глухо сказав начальник. — От, із ним розбирайся.

Я подивилася на темний силует проти вікна. Чоловік був у цивільному. Як і раніше, я не могла розгледіти його обличчя.

— То що, дзвонити батькам? — так само глухо запитав начальник.

— Спершу ми поговоримо з громадянкою Лапіною, — сказав чоловік біля вікна. — Є у вас вільне приміщення?

Бібліотека о цій порі була порожня. Але там виявилося дуже спекотно, до того ж, тхнуло старими запилюженими книжками. Кватирка з тріснутим склом ледь-ледь цідила відносно свіже повітря.

— Дякую, — сказав оперуповноважений начальникові. — Можете йти.

Той пом’явся та вийшов, причинив за собою двері. Я нарешті глянула в обличчя цьому оперові.

Він був дуже блідий. З дуже білявим волоссям. Із чорними, незвичайно чорними очима на вузькому обличчі. У чорному костюмі й чорній сорочці, перехопленій на шиї чорною краваткою.

Він був молодий. Дивно молодий для опера, хай навіть і в справах неповнолітніх. Але одяг, звички, манера дивитися робили його старшим. І тримався він так, начебто мав уже років двісті робочого стажу.

І він був мені знайомий.

Хвилину ми дивилися одне на одного. Я знала його, я його раніше бачила… За якихось не дуже приємних обставин…

— Ти не змінилася. Це добре.

Я намацала стілець і сіла.

Минуло чотири місяці з часу мого останнього візиту в Королівство. Там час швидше спливає.

— Скільки тобі років?!

— Маги поза віком, Олено. Не муч себе підрахунками.

— Максиміліан, — простогнала я.

Це був він — хлопчисько-маг, некромант, якого я кілька разів рятувала від смерті. Який і мене колись порятував, але перед цим — зрадив, покинув на неминучу загибель і навіть не поморщився. Оце такого вже гінця з Королівства ніколи не хотілося б мені тут бачити.

Він посміхнувся кутиками тонкого рота.

— Що, не рада?

— Ні!

— Дарма. Бо ти — небезпечна неповнолітня злочинниця і твоя доля в моїх руках.

— Бреши, та не забріхуйся, некроманте.

— Ти як розмовляєш зі старшими? — він посміхнувся ширше, блиснув білими гострими зубами.

Я стисла кулаки. Під час нашої минулої зустрічі він був ледь молодший за мене, але вже тоді смертельно небезпечний. Чого тепер від нього очікувати, та ще й тут, у моєму повсякденному світі — я не мала жодного уявлення.

— «Оперуповноважений у справах неповнолітніх»… — я говорила навмисне повільно, викроюючи собі час на роздуми. — Така посада в природі існує? Ти впевнений?

— Головне, щоб вони, — Максиміліан кивнув на двері, — були впевнені. — А я вмію переконувати, — і знову посміхнувся.