– По-перше, – я взялася загинати пальці, – Оберон ніколи не покине Королівство без нагляду. По-друге: якщо Оберон перебуває в іншому світі – в Королівстві зупиняється час. По-третє: Гарольд – головний королівський маг, і він, коли Оберона немає, може приймати рішення без чужої підказки. Четверте: Уйма – вірний союзник Королівства, а ти некромант, людина, яка не заслуговує на довіру. П’яте: забув, як ти мене покинув у замку принца-деспота?
– Шосте: вже забула, як я тебе потім витяг?
Він, здається, розсердився. Мене це трохи заспокоїло: вічна його посмішечка дратувала, як скрегіт заліза по склу. Коли він гнівався, то здавався молодшим. Зараз, у ліхтарному світлі, я розгледіла, що він – не такий вже й дорослий, яким хоче здаватися. Дивно, як начальник табору повірив, що хлопець років сімнадцяти може бути старшим оперуповноваженим! Напевно, Максиміліан його зачарував… а може, просто дуже впевнено тримався.
– Перше, – він дивився на мене спідлоба, – Оберона в Королівстві нема. Друге: оскільки він не пішов до іншого світу, то й час не зупинився.
– Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до міста підступають вороги?!
– Ні! Зараз же я в іншому світі (а я став частиною Королівства). Так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую крадені мобільники – там час не тече . Коли ти будеш у Королівстві – зупиниться час тут, у тебе вдома.
– Я знаю.
– Всезнайко! – він гмукнув. – Я прошу тебе про одне: ходімо в Королівство. Сама все побачиш…
Відчинилося вікно у нас на кухні. Визирнула мама, глибоко зітхнула та втупилася в нас із Максиміліаном.
– Ліно! – здається, мама навіть розгубилася. – Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?
Це означало: «З ким це ти сидиш? Він не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блідий, мабуть, наркоман!»
– Іду! – гукнула я. – Зараз!
Мама причинила вікно, але не пішла – все на нас поглядала. Максиміліан здавався їй підозрілим. (Добре хоч, що вона не знає, хто він такий насправді.)
– Максиміліане, – заради мами я намагалася здаватись безтурботною, – ти повівся мерзотно. Просто сьогодні. І після цього хочеш, щоб я тобі довіряла?!
– Не довіряй, – він відвернувся, не приховуючи роздратування. – Не довіряй, залишайся вдома. А я можу сховатись і пересидіти. Королівство мені не рідне, навіщо я стараюся?
– Куди подівся Оберон?
– Іди в Королівство й про все довідаєшся.
– Король і великий маг не може провалитися, наче голка в щілину!
– Ходімо зі мною – сама побачиш.
– Ти мене заманюєш. Не піду!
Він обернувся до мене. У його очах була така злість, що я аж відсахнулася.
– Ну й нехай! Поговорили – тепер іди вечеряй! Завтра вранці, коли прокинешся, Королівство лежатиме в руїнах. Бувай!
Він підвівся й пішов до виходу з двору. І було цілком зрозуміло, що цього разу він не повернеться…
– Максе! – гаркнула я йому в спину.
Він навіть вухом не повів.
– Зажди!
Він вийшов на вулицю. Мама знову відчинила вікно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бігцем кинулася за Максиміліаном (уявляю, який вигляд це мало збоку, але тієї миті мені було начхати, хто що подумає).
– Стій, некроманте!
Сусідка, тітка Світлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максиміліан повернув голову, але кроку не сповільнив. Я пішла з ним поряд; щоки в мене пашіли.
– Гаразд. Проведи мене у Королівство – зараз! І якщо ти обдурив мене або ще обдуриш, або утнеш якусь штуку… начувайся!
У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінків мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами вгиналася смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі на фей, і феї, схожі на коників. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, спліталися гіллям грубезні дуби, і стовбури їхні здавалися бородатими від буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, і гілки, серед густого зела яскравими плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Ланс. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.
Моє Королівство… Як же я за тобою скучила!
Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.
Читать дальше