Северин не мав права уривати на півслові пісню, не міг, не уклонившись публіці, полишити сцену. Йому залишалося завжди безнадійно спостерігати за тим невмолимим зникненням незнайомки і проводжати її осину талію та пружні, спокусливі сідниці поглядом, сповненим невимовного жалю…
Йому так і не вдалося жодного разу хоча б на секунду зазирнути у її очі, побачити все обличчя. Ось і цього разу він намагався помітити її серед гостей закладу, прагнучи заговорити, познайомитися… Цей образ невловимої красуні не міг його не зацікавити, адже вона з’являлася лише на його виступах!.. Ця незнайомка його збуджувала, вабила, не давала спокою…
Несподівано в його кольорові марення продерлося: «Наш неперевершений, незрівнян-н-ний Севери-и-ин Ба-а-абі-і-ій!» Залунали оплески, світло прожекторів забігало по залі, аж поки не упіймало Северина і не застигло. А він повільно підвівся, пружно розправив широкі плечі, скинув і недбало повісив на спинку віденського стільця свою стареньку маринарку. Залишаючись у самій сорочці без краватки, в камізельці і капелюсі, абияк закатав манжети сорочки. Тоді з руками в кишенях, з виразом шляхетної нудьги, оглядаючи залу з-під крисів капелюха, пробирався поміж столиків до сцени. А там, в яскравому сліпучому світлі, яке перетворювало публіку на суцільну темну масу, Северин подарував їй свою безцінну, чарівну і таку звабливу для сотень найпалкіших прихильниць усмішку. Потім підійшов до мікрофона, витягнув з кишені руку і підняв догори. І зала принишкла. Залунав його густий і глибокий оксамитовий голос. Він дякував публіці, а відтак дякував Енверові за його фантастичну гру. Та раптом Северин затнувся. Зала напружено завмерла. Тієї секунди всім здалося, що їхній кумир на сцені настільки перейнявся і музикою, і грою Енвера, що не може стримати свого розчулення. Публіка отетеріло, не порушуючи мертвої тиші, зачаровано спостерігала за Северином, жадібно всотувала всі його рухи й навіть мовчанку. А той все не міг відірвати свого погляду від столика під стіною.
Помилитися він не міг. Це була вона!..
Пауза дещо затягнулася…
Отямившись, Северин промовив:
– Перш ніж запропонувати вам чудовий львівський романс, я хотів би запросити на цю сцену всіма нами знаного гумориста Міська Макальондру!..
З-за одного зі столиків піднялося двоє хлопаків і попід лікті винесли та поставили твердо на ноги опецькуватого чоловічка, який усе похитувався. Вони, мабуть, були дуже втішені, що нарешті позбулися своєї почесної місії! Сам Северин найняв тих юних батярів приглядіти пильно за Міськом і в жоднім разі не дати йому більше ні грама випити аж до самого виступу. Батяри поставилися до цього прохання з глибоким розумінням, хоча це далося їм дуже непросто, а відтак з полегшенням зітхнули й відразу поквапилися до буфету пропивати чесно зароблені Северинові золотівки.
Місько Макальондра під сміх та оплески зали викотився перевальцем на сцену, тримаючи в руках дворучну пилку і смичок. З масною посмішкою на круглому обличчі він розчулено кланявся збуреній залі. Жестом руки Северин стишив залу, а сам аж сяяв від задоволення – дякувати Богу, Місько ще перебував у робочому стані.
– Маю надію, коханий наш Міську, що гумору нині буде аж забагато, нє?!.. Та мушу всіх здивувати, бо наш любий пан Макальондра з’явився туткай не для гумору. Зараз ми продемонструємо ще один, мало кому відомий талант нашого Міська, який люб’язно погодився підтримати мене у виконанні нової пісні. Будь ласка, принесіть стільчика для пана Макальондри!..
Пан Макальондра нарешті всівся, прикрив повіки і, одухотворено зосередившись, за якусь мить поважно кивнув Северинові головою. Той розвернувся до оркестру і подав знак – можна починати. Зала затихла. Пан Макальондра приставив до рівного краю пилки смичок. Оркестр заграв перші такти ліричної мелодії і змовк. Після короткої настроєвої паузи м’яко і ніжно залунала в залі дворучна пилка. Северин з ясним і чистим поглядом захоплено вслухався у ті тендітні, неземні звуки. Оркестр, дочекавшись свого вступу, легко підтримав і повів далі мелодію ліричної пісні.
Довгі, міцні пальці Северина обхопили стояк мікрофона. Всі жінки в залі вже вмлівали. Екзальтовані панянки, які ніколи не проминали виступів Северина, стверджували, що крім його феноменального тембру, його чарівного співу, їх насамперед розпалювали ті його жилаві руки, ті витончені, міцні, кощаві пальці. Вони творили з ними щось несамовите, доводили до цілковитого екстазу, кидали їх у гарячий піт, у сльози, робили їх усіх мокрими. А-а-аххх!.. І той голос, і ті його пальці доводили їх до такого стану, що ті нещасні панянки заледве себе стримували, аби не кинутися на сцену і не роздерти того чортового Северина на кавальчики!
Читать дальше