Андрій Аркан - Батяр з Клепарова

Це викликало нову хвилю оплесків, вигуків та свисту. Круговий рух долоні – і всі звуки оркестру потрапляють в Зеників кулак. Музика вмить змовкає. Постійні відвідувачі дансингу тішаться, мов діти, вони просто обожнювали ці фраєрські фінти Зеника і все глибше стверджувалася серед них загальна думка, що з роками до його поважного образу більше пасувала роль старого, досвідченого конферансьє. Зеник задоволено оглянув збуджену публіку, знову підніс заспокійливо руки догори.

– Отож, файно-сьмо відбули Великодні свята, та й мусимо трохи ся бавити, бо сам пан Бог так велів!.. Бо так ся стало і ніц тому не зарадиш, але маємо нині кілька уродинників! А то є наші шановні Михайло Цяпало, Іван-Орест Шиманський та всіма знана, кохана Домна Щур з ґонорової родини Когутів! Тож привітаймо їх всі разом!.. – Зеник першим заплескав бадьоро, вся зала піднялася зі своїх місць і підтримала його оплесками. А Зеник вів далі: – У такий приємний вечір вартує презентувати щось свіже. Чи не так, панове? – Зала підтримала слова Зеника схвальними вигуками. – А тому, крім уже чудесної композиції у виконанні нашої нової зіроньки – Енвера Булфара… Енверчику, вітаю, найщиріший респект!.. Оплески Енверу!.. Я з величезною радістю і з не меншою приємністю оголошую, що сьогодні весь вечір на цій сцені наш неперевершений, незрівнянний Северин Бабій!.. Привітаймо його, панове!..

Северин майже весь вечір сидів у темному кутку зали сам, він не скинув свого незмінного капелюха, а, навпаки, ще глибше натягнув його аж до самого носа, простягнув під столом ноги і куняв. Йому було добре. Йому було дуже затишно, а чарівна музика його просто заколисала, навіявши несподівані та неймовірно казкові образи.

Що-що, а ховатися, зникати в будь-якому просторі Северин у житті вмів найкраще. З ранніх літ, живучи на вулицях, які не раз в усі пори року, за будь-якої погоди ставали йому прихистком, домом, ліжком і, при потребі, криївкою, він дуже добре осягнув те хитре і таке необхідне для будь-якого батяра ремесло. Та сьогодні робив це зовсім не задля фраєрського форсу. Перехиливши кілька чарок доброго коньяку, він зробив висновок: «Той Зеник, скурвий син, видко, таки позбувся своїх знаменитих боргів, вицофався нарешті, старий пердун, з фінансової скрути, коли може собі дозволити пригощати публіку правдивими напоями, а не якоюсь там циганською цьмагою».

Перед тим як закуняти, він майже годину спостерігав за залою, шукаючи поглядом ту загадкову панну, ту чарівну незнайомку, яку помітив уже давно. Уперше зауважив її, коли у дуже доброму гуморі і відповідному градусі шпарив на всю губу батярських пісеньок, аж уся зала підтримувала його п’яним хором. В ту мить крізь тьмяний серпанок він натрапив поглядом на цікаву незнайомку в коштовному і звабливому вбранні, яка незворушно вмостилася на стільці, закинувши ногу на ногу. Опершись ліктями на край столика, вклала ніжне підборіддя на зігнуті зап’ястя рук з довгими тонкими пальцями, а очі і майже півобличчя ховалися під широкими крисами елегантного капелюшка. Уздрівши таке, Северин відчув, як його добре лупнуло моцним розрядом струму. Але найбільше його зачепили витончені, неймовірно чуттєві губи незнайомки…

Та треба було догравати на сцені свою батярську роль, доспівувати останній куплет. А незнайомка зникала щоразу непомітно, так само як і з’являлася. Своїм мистецтвом ховатися вона, очевидно, набагато перевершувала Северина. З того часу всі його думки й бажання, вся його уява були заполонені містичним для нього образом невловимої незнайомки, яка так несподівано замешкала у його душі та помислах.

Але й в інші дні, коли надворі дощило, коли було зимно та слякітно на вулицях і публіки в дансингу збиралося небагато, коли серце краяли сумні думки і душу опановував тужливий настрій, коли Северин виконував лише ліричні пісні, вона з’являлася теж. І хоч як не намагався Северин розгледіти її у натовпі перед своїм виступом, то все було намарне.

У нових, розкішних сукнях ця таємнича панна виникала несподівано серед публіки і завжди вибирала недостатньо освітлений столик, залишаючись лише тінню. А густі хвилі туману з вулиці та п’янкого тютюнового диму, розмиваючи її силует, лише поглиблювали відчуття містичної з’яви чарівної панни. Ця загадка незнайомки дедалі дужче роздрочувала уяву Северина, бо щойно остання пісня у його виконанні добігала фіналу, як вона несподівано підводилася і, не озираючись, повільно і граційно оминаючи столики, зникала у темряві коридору.