Андрій Аркан - Батяр з Клепарова

Всі, хто знався з Зеником, помічав його особливу, аж до якоїсь маніакальності потребу мати свій власний джазовий оркестр. Отож, спочатку добрі чутки, цікавий поговір, а потім і слава про Зеника, як найкращого організатора дворових оркестрів, рознеслася чи не на весь Львів. Зеник надзвичайно любив ту свою пристрасть, віддавався їй по вінця і ніколи не жалівся на брак запросин грати на різних дефілядах. Тому ніколи й не жалівся на брак грошей. Єдине, що стримувало його у тій діяльності – то постійна відсутність свого приміщення як для репетицій, так і для виступів. Бо оренда витягувала з нього такі грубі гроші, що Зеник, бувало, лишався з нічим. Саме в такі миті його й можна було зустріти і п’яним, і злим, і… готовим на все!..

Але нарешті доля йому усміхнулася, склад вдалося відвоювати, підписати усі папери, і Львів облетіла новина: на Підзамчі незабаром відкриється новий розважальний заклад з капітальним, просторим пляцом. Того дня Зеник першим ділом помчав до церкви Св. Юра і віддав на храм усі гроші, які мав при собі. Поставив з десяток найгрубших свічок за всіх, кого в ту мить згадав, включно з Самуїлом і його родичами. Потім ревно висповідався і попросив благословення у святих отців на богоугодну справу.

З чистою, як крапля води з карпатського джерела, душею, в легкому і безтілесному стані, не чуючи під ногами землі, полетів Зеник далі творити свої великі справи.

Найбільше його турбували дві речі: відсутність доброго джазового оркестру і вдалої назви для нового закладу. Вже все перебрав, що було влучного, що було гучного, такого, що могло б одразу привабити потрібну публіку, багато публіки… Ніщо не підходило! Врешті, стомившись, вирішив Зеник обмежити своє коло пошуків на модних слівцях, назвах, іменах, пов’язаних з античною, грецькою та римською міфологією. Яких тільки порадників він не мав! Чого тільки він не почув! Все не те!.. Голова пухла, в очах темніло, у вухах шуміло, а назви як не було, так і немає, і не годен було знайти…

У відчаї Зеник плюнув на ту безнадійну справу і вирішив: перша ліпша назва, яка тут прозвучить, і стане офіційною назвою цього закладу. Так уже склалося, що в житті Зеникові часто фортунило. У дверях складу, щедро залитих сонячним промінням, з’явився невисокий темний силует у старомодному «мельонику». Несподіваним гостем виявився давній кумпель Зеника, моцний батяр з Личакова, гуморист Місько Макальондра.

Зеник був і безмежно втішений, що бачить таку рідну душу, і не радий особливо – в залі ще тривав ремонт, було не прибрано, тому й мусив через ту знамениту галицьку делікатність, замість привітання, голосно про це нагадати.

– До холєри, Міську! А ти чого си припер?! Хіба не видиш, що ще ніц не зроблено і не прибрано, до холєри! Га-га-га!.. Хосьда, я ті обнімлю і поцілую в чоло, скурвий ти сину! Вважай на свою маринарку бо я маю руки, випацькані в розчині…

Вони розреготалися і обнялися, як брати.

– Ти мені скажи такво-во, кулєґо… – почав Місько, вправно скручуючи си циґар та аліґансько накладаючи зі срібного пуделка тютюн на клаптик папіросного паперу, потім смачно його наслинив і облизав. Затим зосереджено встромив той циґар в свій знаменитий бурштиновий мундштук, який перед тим добряче продув, видобуваючи з нього рвучкі і голосні звуки качиного крякання. За тими звуками всі на Личакові знали, де в ту мить можна шукати Міська Макальондру. То його дуже тішило, бо він надзвичайно пишався тим мундштуком. Другого такого по цілім Личакові ніхто не мав, та й на Замарстинові так само. Тож припаливши циґар і спалений сірник встромивши назад до пачки, Місько сховав сірники разом зі срібним пуделком з тютюном у бічну кишеньку камізельки, з якої звисав масивний, хитро сплетений срібний ланцюжок кишенькового дзиґарика і, випустивши густу хмарку смердючого диму, повагом провадив далі.

– Скажи мені такво-во, кулєґо. От я, старий батяр, знаю той Львів, як своїх сім пальців, облазив кожду вуличку вздовж і впоперек не раз і не два, але нині стілько мусів по тих лябіринтах налазитися, заки-м тебе туткай здибав… і твою хавіру. – Місько змовк. Зробив кілька обережних кроків досередини, смачно пахкаючи циґарем, і зачудовано оглядав усе приміщення. – Чи ти не боїшси, що не матимеш клієнтів, га?… До курвої мами, ал-л-ле то є пляц!!! От-то, холєра! Що пляц – то пляц! І той-во, я – то таке, я Львів добре знаю… Та й нащо мені той дансинг си здав, до дупи, на старости років, нє? Хе-хе! Але от, молодь, котра гірше Львів знає, то як бути? Ну, і чи ти не боїшси, що твій заклад ніхто не знайде в тім лябіринті, га?