Андрій Аркан - Батяр з Клепарова

Небавом, на задньому дворі «Лябіринту», впритул до його глухої стіни, з’явилася невеличка прибудова, така собі літня «домова кухня», де пані Стефця з кількома помічницями випікала смачне печиво і готувала сніданки «з собою» для робітників, учнів та академіків. Усім простим людям на тій дільниці одразу ж стало зрозуміло, що тота «домова кухня» – то тілько вивіска, аби замилити очі владі з її контролюючими органами. Бо академіків у тому районі, може, й набереться зо два десятки, але щоби для них аж цілу «домову кухню» відкривати!.. А робітники?… Та де б то наш робітник сніданки з «домової кухні» брав! В нього – що, свого дому нема, чи що? Нє, за тим крилося таки щось інче…

Потихеньку асортимент пропонованих страв і напоїв розширювався, аж нарешті веселий дансинг «Лябіринт» набув ще й славу непоганої ресторації з чудовою кухнею. Нє!.. Той куревський Зеник таки знав, що хотів, а ще краще знав, що має для того зробити.

Одного погідного літнього дня, коли лагідне сонце заливало золотом і теплом весь простір, а люди повиходили з церков у блаженному, сонливому спокої і верталися домів, Зеник, незважаючи на святу неділю, збирав своїх оркестрантів, аби ті повправлялися та розігрілися перед вечірнім виступом на танцях. Музиканти хоча й нарікали на вимогливість Зеника працювати в святу неділю, та в глибині душі давно змирилися з таким станом речей. Тим більше, що ніхто працю музикантів у неділю гріхом не вважав. Та й була у тому якась логіка: коли всі звичайні люди танцюють, розважаються, музиканти мусять грати, працювати тобто. І добре грати, до курвої мами!

Тому й розуміли всі ту Зеникову суворість під час недільних проб. Бувало, погрожував не на жарт, що позбавить платні, а то й дасть шпіца під зад і вицофає з оркестру до дідька кожного, хто пропустить хоч одну недільну виправу, незважаючи на жодні заслуги. Та й неділя була єдиним днем, коли вдавалося на повну силу повправлятися зі своїм оркестром. В усі інші дні оркестрантів годі було зібрати, бо гарували по ріжних роботах. А ті, хто ввечері ще зміг приплентатися на пробу, то хоча й трималися гонорово, все одно виглядали надто втомленими, щоби Зеник міг вимагати від них наснаги й зосередженості, та ще й перед вечірніми танцями, які закінчувалися десь аж за північ.

Зеник тішився, бо саме тої неділі музики з’явилися всі як один, ще й завчасно. Всі виспані, бадьорі і веселі, готові до любих творчих подвигів. Жартували, дуріли, чи просто тинялися по залу, балакаючи між собою, чекали тілько сигналу від Зеника. А він, у пречудовому настрої, перебираючи якісь ноти з модними танґами і фокстротами, якісь листочки з записами нових пісеньок, думав про те, що коли хлопці добре відпрацюють, треба буде їм виставити фест гонорову вечерю, не таку, як завше.

Аж раптом, за прочиненими дверима складу, на завжди тихій і спокійній вуличці почувся незрозумілий шум, а за ним тупотіння сотень ніг у супроводі гістеричних, майже божевільних криків. Музиканти в залі враз принишкли, повернули свої здивовані очі до дверей. Що могло статися? Пожежа? Потоп? А чи війна, до холєри? Та серед всього того хаосу звуків чітко вирізнялося одне слово: «Цепелін!!! Цепелін!!!» Музиканти Зеникового оркестру, як по команді, вмить покинули свої інструменти на стільцях і поперлися до виходу. Зеник їх ніяк не стримував. Йому й самому стало цікаво, що ж то могло такого там стрястися.

В ясній блакиті чистого, у недосяжній високості неба повільно пропливав наді Львовом довжелезний і величезний дирижабль. Його напівматова, металічної фактури сферична поверхня виблискувала сріблом у променях сліпучого сонця. Дирижабль рухався дуже повільно, поважно і впевнено, так, що можна було розгледіти на ньому всі найдрібніші деталі.

Це фантастичне, аж до якогось містичного відчуття, атракційне видовище витягнуло, здавалося, всіх людей з усіх околиць, усіх вулиць. Босоногі, голопузі, немиті і нечесані діти, гонорові пані і панове в ошатних недільних вбраннях, огрядні господині з кохлями в руках, у чистих вишитих сорочках і незмінних, вкритих сірими плямами фартухах, а за ними вже захмелілі ґазди у вишиванках, колоритні місцеві батяри, непробудні п’яниці та обережні злодюжки, поважні священики, ченці та черниці, євреї в старих зацофаних лапсердаках, товсті місцеві шльондри, які щойно пробудилися після нічної зміни, старі і немічні каліки, які, здавалося, розсипалися, ідучи, та інші подібні типи того незвіданого району Підзамча в такому розмаїтті, що ніхто би й не сподівався побачити їх усіх тут разом, таких, якими вони були в своєму нелегкому житті. Неможливо було б собі уявити чи навіть здогадатися про існування такого розмаїття різних типів людей. Але того дня заворожені очі всіх були спрямовані в небо, де все ще пропливало те ніколи не бачене диво техніки понад Львовом. Найбільше впадала в око хвостова частина дирижабля – криваво-червоного кольору з білим кругом посередині, у якому перевернутим квадратом чорніла свастика. Всі вже знали приналежність того літального апарата, але ніхто не міг впевнено назвати хоча б якусь одну переконливу причину появи його над Львовом, бо ніде ніхто не чув та й не бачив жодних повідомлень, що такого-то дня, о такій-то годині слід чекати його.