Шарлотта Робесп’єр - Кредо (збірник)

Мій брат був членом товариства «Розаті», яке складалося з вчених, представників влади, військових, і т. д., які були літераторами або просто шанувальниками літератури і мистецтва. Це товариство проводило зібрання у певні дні, де читалися літературні твори усіх можливих жанрів, а потім їх жваво обговорювали. Справжнім святом було прийняття нового члена. Новий учасник готував промову, хтось із членів йому відповідав, і це свято закінчувалося безтурботною вечерею, де панували щирість та сердечність. У день, коли до товариства «Розаті» приймали мого брата, він зімпровізував пісню на три куплети, яка викликала жваві аплодисменти. Я досі маю копію тієї пісні, написану рукою мого брата.

Максиміліана також було прийнято до Академії Арраса, більшість членів якої були учасниками товариства «Розаті».

Я ще не говорила нічого про мого брата Оґюстена – легко здогадатися чому: Оґюстен вчився у колежі Людовіка Великого так само довго, як і Максиміліан, і, відповідно, не був у Аррасі, куди повернувся за кілька років до революції. Оґюстен, за словами усіх, хто його знав, був від природи талановитішим за Максиміліана. Природа була стосовно нього щедріша. Втім, він був менш працьовитим за мого старшого брата і навчання його так не приваблювало. Максиміліан і я часто дорікали йому за це. Ми його вмовляли знайти собі заняття. Деколи він діставав від нас нагінки і брався за роботу, але з таким гарячим запалом, який не може тривати довго. Він зачинявся у своїй кімнаті і проводив кілька днів серед книжок. Але довго витримати таке обмеження він був не в змозі. Мушу сказати, що попри невеличкі чвари, які сталися між нами згодом і про які я розповім, як прийде слушний час, мій брат Оґюстен був добрим і чуйним, його серце мало таку ж природу, як і Максиміліанове, і якби не плітки кількох жінок, яких я назву пізніше, гармонія у наших стосунках не зникала б ні на хвилю.

Якби я хотіла провести паралель між моїми двома братами, я б сказала, що у старшого громадянська хоробрість була на вищому рівні, ніж у молодшого; проте, з іншого боку, в Оґюстена військова хоробрість була непорівняно розвинутіша, ніж у Максиміліана. Робесп’єр-молодший міг би зробити чудову кар’єру військового; його ніщо не лякало, він був безстрашний; на чолі полку чи дивізії він міг би робити дива; це був Цезар. Мій старший брат у своєму кабінеті, з пером у руці чи на трибуні наганяв страху на усіх тиранів Європи. Втім, цим його роль і обмежувалася, і він насилу б зміг зважитись вбрати військовий однострій, щоб боротись з ними зі зброєю в руках чи вийти на площу. Чи змогли б термідоріанці так легко здобути перемогу, якби Максиміліан поміняв тогу трибуна на генеральську шпагу та став на чолі величезного натовпу, що зібрався біля ратуші ввечері 9-го термідора і був готовий за помахом руки мого брата виступити, куди він скаже? Я знаю, що тоді його стримали непрості роздуми. Коли йому казали: «Закликаймо народ до повстання». Він відповідав: «Від чийого імені?». «Від імені Конвенту, – крикнув Сен-Жюст, – Конвент там, де і ми». Сен-Жюст мав рацію, і якби Робесп’єр розділив цю точку зору, а головне, відчув необхідність піти на чолі повсталого народу, вітчизну було б врятовано.

Оґюстен був високого зросту, міцної тілобудови і мав благородну й вродливу зовнішість. З цієї точки зору Максиміліан був менш обдарований – він був середнього зросту і делікатної статури. Його риси обличчя випромінювали ніжність і доброту і були не такими ж акуратними і красивими, як в його брата. Він постійно посміхався. Було видано велику кількість його портретів. Найбільш схожий з усіх зробив Дельпеш. Є й інші, але переважно це бридкі шаржі, де риси його обличчя намагалися спотворити, надати їм кровожерливого виразу, так само, як хотіли зобразити у жахливому світлі його душу. Цей, один з них, помістили на обкладинку вигаданих спогадів Максиміліана Робесп’єра [За якийсь час до смерті Шарлотта Робесп’єр змусила себе дати мені цей портрет, на полях якого вона написала те, що думала. Я вважаю своїм обов’язком опублікувати оцінку цього портрета, що мав би зображати Робесп’єра, але зовсім не був схожий на нього, як і спогади, опубліковані Моро Розьє під його іменем, не були його роботою.

Через повагу, якою користувався мій старший брат в Аррасі, єпископ цього міста призначив його членом кримінального суду. Цей прелат мав серед своїх повноважень право призначати на такі посади. Максиміліан виконував покладені на нього обов’язки зі зразковою справедливістю. Втім, йому завжди дорого коштувало обвинувачувати когось. Одного разу перед судом, членом якого був Максиміліан, постав убивця, потрібно було оголосити вирок і призначити найвищу кару, тобто смерть. Не було ніякої можливості змінити цей жахливий вирок, звинувачення були дуже тяжкими. Мій старший брат повернувся додому із тягарем на серці і два дні не торкався їжі. «Я добре знаю, що він винен, – постійно повторював він, – що він негідник, але стратити людину!!..» Ця думка була для нього нестерпною; не бажаючи більше переживати боротьбу між голосом совісті і криком душі, він склав з себе обов’язки судді.