Шарлотта Робесп’єр - Кредо (збірник)

Щонеділі нам з сестрою влаштовували зустріч з нашими двома братами. Це були дні, сповнені щастя й радості. Мій брат Максиміліан збирав колекцію картинок і гравюр, виставляв напоказ свої скарби і радів задоволенню, яке ми відчували, розглядаючи їх. Також він почесно приймав нас у своєму авіарію, де почергово давав потримати в руках своїх горобців і голубів. Ми страшенно хотіли, щоб він подарував нам одну з своїх улюблених пташок; ми настійно благали і вмовляли його; та він довго відмовлявся, побоюючись, що ми не зможемо забезпечити їй належного догляду. Все ж, одного дня, він піддався на наші благання і подарував нам прекрасного голуба. Ми з сестрою були у захваті. Він змусив нас пообіцяти, що пташці ніколи нічого не бракуватиме; ми тисячу разів заприсяглися і кілька днів дотримувалися обіцянки, чи, радше, ми б її дотримувалися вічно, якби бідолашний голуб, забутий нами у садку, не загинув однієї ночі під час грози. Від новини про смерть пташки в Максиміліана потекли сльози, він щедро обсипав нас цілком заслуженими докорами і заприсягнувся більше ніколи не довірити нам жодного з своїх дорогих голубів.

Минуло вже шістдесят років, як я, через дитячу необачність, стала виною зажуреності і сліз мого старшого брата: що ж, моє серце все ще стікає кров’ю! Здається, я зовсім не постаріла від того дня, як трагічна смерть бідолашного голуба так зачепила Максиміліана. Я і досі засмучена через це.

Тож минуло три роки. Я могла б розповісти цілу купу історій про дитинство Максиміліана Робесп’єра; втім, події, що дуже цікаві для мене, про які я не можу згадувати, щоб не розчулитись, можуть буди не такими цікавими читачам, які колись читатимуть ці «Спогади». Якщо я і не захотіла промовчати про цю пригоду, то лише тому, що вона демонструє тим, хто, можливо, ставить під сумнів добру вдачу мого старшого брата, що не було більш чуйного серця, як у нього.

Максиміліанові успіхи, його схильність до навчання, його весела вдача привернули увагу настоятеля аббатства Сен-Вааст, що був знайомий з моїми тітками і мав можливість особисто скласти належну ціну моєму братові. Цей священик надавав кілька стипендій на навчання у колежі Людовіка Великого у Парижі; одна з них дісталася Максиміліанові.

Нас розлучили. Багато сліз пролилося з обох боків. Максиміліан, незважаючи на свою чутливість, вже дістав певну душевну стійкість і з усіх сил намагався нас утішити, ридаючи разом з нами. Думка про те, що ми побачимось під час найближчих канікул, злегка підсолоджувала гіркоту нашої розлуки. Максиміліан перед від’їздом зробив мені і сестрі подарунок – віддав усі свої забавки і розваги; але він нізащо не захотів віддавати своїх дорогеньких голубів, побоюючись, що їх спіткатиме така ж участь, як і того, що залишився на погибель у садку. Він довірив голубів одній особі, від якої не боявся чекати необачності, і настійно попросив їх доглянути.

Максиміліан мав одинадцять років, коли вирушив до Парижа. Наші тітки скерували його до каноніка собору Богоматері, пана де Ляроша, який був нашим родичем. Максиміліан знайшов у ньому наставника і покровителя. Пан де Лярош помітив виняткові риси хлопця і прив’язався до цієї дитини. На жаль, через два роки мій брат втратив пана де Ляроша. Я знала, що ця втрата була для нього дуже болісною, хоча він пережив її з витримкою мужньої людини. Він з подвійним запалом та старанністю взявся за навчання, щоб відволіктися від свого горя. Я чула, що його любили викладачі і приятелі і що він майже завжди був в усьому першим. Він провчився у колежі Людовіка Великого сім чи вісім років. Упродовж цих років у нього не було жодної сварки з однокашниками – такою була його м’яка і спокійна вдача. Він зробився захисником менших від старших, відстоював їхні інтереси і навіть бився за них, коли красномовства було недостатньо.

Щороку він проводив канікули з нами. Ми завжди були дуже раді його знову побачити. Як швидко пролітали ці дні, що ми проводили разом після довгої річної розлуки! Коли приходив час повертатися до колежу, нам здавалося, що ми пробули разом всього якісь кілька хвилин. В той час, як Максиміліан навчався в Парижі, нас спіткало нове горе – не стало нашої молодшої сестри. Видно, так вже судилося, що наше дитинство було полите сльозами, і кожен з наших ранніх років відзначався смертю дорогої людини. Ця злощасна доля вплинула на характер Максиміліана більше, ніж зазвичай думають. Вона зробила його понурим і безутішним.

По завершенню класичної освіти він почав вивчати право. Перед тим як покинути колеж Людовіка Великого, Максиміліан звернувся до настоятеля-розпорядника аббатства Сен-Вааста і попросив передати його стипендію молодшому братові. Настоятель-розпорядник прийняв його дуже тепло, найулесливішими словами відзначив його блискучі успіхи в навчанні і запевнив, що охоче скористається нагодою засвідчити йому свою повагу, задовільнивши його прохання, додаючи при цьому, що його рішення зміцнює надія, що його молодший брат буде гідним старшого.