Зоряна Зінь - Справи земні

Маленькою дівчинкою любила ловити сонячні зайчики. Вони часто відбивалися від вікон протилежного корпусу інтернату на стелі їх спальні. Ловити зайчиків виходило під час після обіднього сну. Звичайно, що вона, маленька дівчинка не намагалася дертися по стінах тоді, коли всім потрібно було спати. Та й за непослух її б обов’язково могли покарати – посадити на весь день до темної комірки, що знаходилася у підвалі. А вона так боїться павуків. Дівчата ще й розказували, що там водилися щурі. А щурів вона не просто боялася, вони довгий час переслідували її у снах. Довго…

Пам’ятає, як її маленькою мама зачинила у сараї на кілька днів, бо гуляла із своїми друзями. Кинула їй кусень черствої булки й залишки «Кока-коли» і замкнула.

– Тільки писни – приб’ю! – такими були її слова.

Вдень Оксанка чатувала на тварюк і полохала їх якоюсь палицею. Та так довго вона не могла не спати. Їй тоді було лише чотири рочки. Мама гостила своїх знайомих кілька днів. Крики, галас, гучна музика приглушували її плач, на щось більше годі було рішитися, бо добре пам’ятає, як минулого разу її побили. Вона тихенько плакала й голосно стукала палицею об якогось старого баняка. Зрештою, дівчинка заснула. Прокинулася від того, що її щось лоскотало біля вушка, а потім щось хрумнуло й вухо страшенно заболіло.

– Ай! Аяяй!! – зарепетувала Оксанка.

Вона кинулася на рівні ноги, махала руками, а її щось міцно тримало за вушко. Якось вона збила ручками те, що так міцно вчепилося у її тільце й побачила щура з вишкіреними зубами. Дівчинка затулила личко й стала несамовито верещати. Та й що з цього? Хіба хто міг вчути голос малої дитини? Коли музика лунала так, що її було чути й тут, у старому сарайчику, а сусідів у них не було, бо жили на краю селища. Тільки того, що тварина таки налякалася й втекла у свої закамарки. З вушка капала кров. Мала ще більше стала кричати й плакати. Коли нарешті матуся опам’яталася, то, мабуть, минуло днів зо два. За цей час щур навідувався кілька разів, але Оксанка вже не спала, була напоготові й товкла палицею будь по чому. Ще довго по тому вона не могла спати, кидалася на ліжку, щось вигукувала й ридала до нестями, а потім засинала й могла довго не прокидатися.

– Та вставай вже, триклята дитино! – будила мама. – Підеш до бабусі. Вмийся й вбери чисту сукенку. Нечепура!

Хапонула дитину в цупкі обійми й ну чесати волосся. Не чесала, а висмикувала кучерики. Від матусі несло чимось таким смердючим, що вона, Оксаночка, відвертала своє личко.

– Що з вухом!? – гаркнула й продовжувала тягнути за волосся.

– Н-не-знаю, – поволі промовила Оксаночка.

– Гидота! Іди і помий вуха! Помийниця!

Дівчинка боялася рухати поранене вушко. Воно взялося струпом й нестерпно боліло. Прикрила волосячком рану. Мама чекала її на вулиці.

– Рухайся! Часу в мене нема!

Дорогою йшли мовчки. Оксанка ловила свіжий подих вітру, дивувалася білому світу й була щаслива, дарма, що прийдеться пережити ще одну неприємність: зустріч мами й бабусі. Колись вони жили всі разом: Тато, мама бабуся. А коли тато помер, то бабуся пішла від них геть, бо мама не любила її. Дім, у якому вони жили належав мамі. Бабуся часто плакала, а потім оселилася у знайомої й платила їй гроші за проживання. Зараз Оксанка розуміє що до чого, а тоді… Ці зустрічі були завжди неприємними. Оксанка не все розуміла про що так сердито казали жінки одна одній. Мама сердито махала рукою і йшла геть, а бабуся тішилася своєю маленькою пташечкою.

– А що з тобою, рибонько? – ввечері спитала бабуся, розчісуючи її на ніч.

– Щур вкусив, – мовила рибонька.

– Як!?

Бабуся кинулася до світла з дитиною. Швидко стала збирати своє внуча й відвезла до лікарні. Лікар навіть довго не оглядав розятреної рани, що гноїлася і зразу призначив операцію:

– Іншої ради не бачу.

Згодом маму позбавили батьківських прав і Оксаночка стала сиротою. Коли не стало її старенької бабусі, а за маму годі було й думати, бо жодного разу за останні два роки вона не згадала за донечку. Дівчинку віддали до інтернату. «Неповносправна»– такий вирок було написано на її лікарняній картці. То нічого, що вона лише трохи недочувала, її записали до школи – інтернату для глухих. Вивчила мову жестів, але хто буде звертати увагу на дитину-каліку? Оксанка вчилася як могла. Тиха година була таки тихою. Усі дітки лягали у свої казенні ліжечка, чемно прикривали оченята й спали чи лежали до того часу, поки їх нянечки не будили.