Зоряна Зінь - Справи земні

Після закінчення школи віддали їх на комбінат ліпити коробки під парфуми. Не чула цих запахів ніколи, але уявляла якими ж мають бути жінки, що купують такі дорогі парфуми. Ліпила б довго такі коробочки, але комбінат збанкрутував, а новий власник вимів усіх на вулицю, ще й поганою мітлою погнав з гуртожитка, дарма, що закон каже. Гроші- зараз є основним законом. Не знайшли правди ні у суді, ні у людей. Хто куди міг там і влаштувався. Пішла Оксана шукати долі та не знайшла. Батьківський будинок згорів і мама також. Си-ро-та! Тепер справжня си-ро-та і бомж! Блукала вокзалами. Таких як вона ганяли собаками, викликали на них міліцію. Випадок звів із добрими людьми- взяли мити вікна й підлогу. Глуха- це добре, не почує того, що не потрібно.

Тепер ловила сонячних зайчиків у вітрині великого магазину. За здоровенною шибою вирувало життя. Хтось проходив мимо й навіть не заглядав на широкі вітрини, щоб не розпалювати ні своєї уяви, ні своєї злості. Хтось зупинявся й заглядав через вікна у зал. Вона продовжувала ретельно ловити блиски сонця у власноруч вимитих вікнах. Терла шматиною скло й усміхалася життю. А воно вирувало навкруг усмішками молодих дівчат і хлопців, поважних панів і пань, веселої дітвори й Оксанка усміхалася сонцю, мружачи великі сіро- блакитні очі. Вона знає, що сонце не ділить людей ні на багатих, ні на бідних, всі під ним рівні, всіх гріє, усім дарує тепло.

Любила сонце, бо й воно любило її. Життя бігло струмочком. Оксанка геть подорослішала. Вийшла заміж. А от чи була щаслива коли-небуть, то навіть і не знає.

Весняне сонце загравало із легким вітерцем. Молодь випурхнула на вулиці старезного міста. Вітер бавився з чубами молодиків, губився у кучерях дівчат, заплутувався, виривався із напарфумених пасм й зникав у вишині голубого неба. Білі хмари відбивалися у шибах вітрин й шибках вікон квартир. Пустун-вітерець загравав із кватирками, вигойдувався на скрипучих віконницях. Старезні кватирки ловили сонце й пускали сонячні зайчики в очі перехожих.

До блиску начищені вітрини відбивали ясно-голубе небо, ловили оті зайчики й пускали у глиб магазинів та кав’ярень. Місто ожило. Групи молодих людей прогулювалися й шукали нових знайомств.

– Диви! Якась красуня махає нам.

– Чому нам?

– Це, напевне, твоя знайома.

– А у мене знайомих серед модельок немає.

– Що ж так?

– Пхе, хлопці, це ж можна виправити!

Групка студентів зупининалася навпроти магазину. Дівчина у вітрині продовжувала махати до них рукою й усміхатися.

– Хлопці, так чия ж то знайома?

– Ха! То твоя напевне, а ти так вдаєш.

– Точно, це він наполіг прийти на цю площу.

– Та ну вас!

Вони глянули один на одного.

– Ну, що йдемо?

– Так!!! – дружно обізвалася ватага.

Зі сміхом кинулися переходити дорогу. Підійшовши до вітрини, вони побачили, що дівчина просто мила вікно, вона ретельно протирала шибу й її рухи нагадували помах руки як заклик. Дівчина була зосередженою. Сонце відбивалося у шибці вікна через дорогу. Кватирка пускала сонячного зайчика на молоде змарніле обличчя й дівчина, примруживши очі, продовжувала терти скло. Хлопці голосно засміялися. Вона показала їм язика й махнувши рукою «Йдіть геть!» продовжувала свою роботу. Була сердита, бо не одна зграйка хлопців підбігала до вітрини сьогодні, а вона почувалася ніяково через їх реготи. Вітерець розгойдував вікно навпроти й сонячний зайчик ловив її обличчя й зазирав у сіро-блакитні очі.

Дівчина втомлено усміхнулася сама до себе: «Все, на сьогодні все!» Брала сьогоднішню зарплатню й рахувала на що може витратити ці гроші. «Пачка макаронів, масло чи олія? Пів хлібини й троє яєць! От і увесь заробіток!» Сьогодні ще так- сяк перебуде, а завтра? Де вона завтра знайде гроші? Стріпонула важкі думи й прошмигнула до магазинчика навпроти. А чого ж йти кудись? Вона живе поруч, у сусідньому під’їзді. Зручно сьогодні вийшло, з дому і на роботу.