Зоряна Зінь - Справи земні

Піднімається обережно темними сходами свого старезного під’їзду. Сходинки риплять з кожним її кроком. Тихо відкриває старенькі двері. Ще тихіше заходить до квартири й у коридорчику власного помешкання легка усмішка зникає й ховається десь на дні серця.

– Що, лахудро, прибилася додому!? – почувся голос її половинки, хм, половинки…

Колись це була її справжня половинка, принаймі вона так вважала. По шлюбі ще рік-два жили непогано. Вона вчилася, батьки чоловіка допомагали чим могли, а потім батьків нестало… Згодом він втратив роботу. Шукав і не знайшов гідної себе. Запив. І з цього часу все покотилося шкеребеть… Давно б покинула, пішла б світ за очі, але кому вона потрібна? Часом мріяла, щоб він ніколи не повертався із своїх загулів. А часом шкодувала його…Влаштуватися на постійну роботу не могла, але час від часу підзаробляла тим, що мила вікна, прибирала у квартирах.

– Де так довго вешталася!? – злісно засичав.

– Я на роботі була.

– На роботі! Я все бачив, на якій роботі ти була! Повія!

– Не смій так розмовляти зі мною!

– Я!? Не смій? – забелькотів чоловічий голос. – Та я тобі зараз як посмію!..

До неї підстрибнуло щось, що колись називалося чи могло б називатися чоловіком. Худе, бліде, з темними колами під очима. Воно, оце, тремтіло й плювалося. Його руки з посинілими пальцями й проштриканими венами потягнулися до її молодого вимученого тіла від постійного недоїдання й виснажливої роботи. Дівчина мовчки відступила до дверей.

– Стій, паскудо! Куди тікаєш!? Ти думаєш я не бачив як ти загравала з перехожими? Та увесь день я спостерігав за тобою, зміюко! Гроші давай!

– Грошей немає. Я купила харчі,– її голос затремтів.

– Ти купила харчі!? А мені що?! Здихати!? Ти хочеш, щоб я здох?! Гроші давай! Лахудра!

З кулаками він кинувся на неї й повалив на підлогу. Бив мовчки. Ногами. Будь-куди. В живіт, голову, обличчя. Вона не кричала, не просила про допомогу. А хто прийде? Старенькі сусіди, які уже давно й забули як вона виглядає, бо бояться його. Він гамлесив ногами по молодому тілу й сопів як міх, а в сіро-блакитних очах застигали сонячні зайчики, що загубилися там ще за дня…

Молоденьке й тендітне дівча вирвалося із лабет сірої буденщини- віддаленого життя у горах. Воно крокувало незнайомими вуличками старезного міста. Сірі непривітні кам'яниці лякали дівчину. Атланти, що підпирали старезні балкони, й грації, що визирали з-за колон порталів, проводжали застиглим й байдужим поглядом оте довгоноге розгублене дитя природи. Вузенька вуличка вихлюпнула її на широкий проспект, який заливало світло нового, щойно народженого, дня. Мокра бруківка блищала й видавалося, що це тихе плесо річки. Та ні, он стара двірничка мете посеред отого грайливого потоку. Дівчина зупинилася у повній розгубленості: «Куди йти?»

– Заблукала? – озвалася двірничка. – Поступати приїхала чи що? То спізнила, діти вже вчаться.

– Ні, – відказала досить сміливо. – Не поступати, на роботу!

Стара окинула поглядом співрозмовницю. Струнка й довгонога, світлі кучері перехоплені гумкою у пучок, на молоде пташеня, яке щойно вибилося у пір'я, схоже.

– Щось ти замолода, пташко, до роботи. Вже вивчилася чи що?

– Чи що, – нотки виклику пролунали у цій короткій відповіді.

– А-а-а, – потягнула стара, – не вступила, а додому не хочеться.

– Що там вдома! Нема дому! Сама тепер!

– Йой! – стрепенулася двірничка. – Горе яке! – перестала мести й підійшла до красуні. – Нікого не маєш?

– Нє-є-а, не маю і не хочу!

– Так не кажи, не кажи, ще замолода, щоб таке казать, – й стала далі вишпортувати старим стертим віником сміття. – Я оно життя прожила щитай, а сама не є. То ніц жи без рідних, та люди навкруг, хіба нє? – оглянулася на свою співрозмовницю, а та уже її не слухала. Йшла вздовж вітрин й заглядала у новий для неї світ. Хіба тій старушенції зрозуміти її? Хіба вона знає, як ото дибати до магазину кілометрів п'ять? Нє-а, не знає! У широких вітринах бачила нове своє життя. «Вчитися! Пхе! Не буде вона мудохатися за партою! Не буде! Доста того, що школу скінчила! Доста!» Показала язика тій, що відбилася у широчезній вітрині, махнула старенькою валізою, а та легко злетіла вгору, що там важкого, нічого нема, бо з дому й нічого брати, дрантя купить за гроші, які заробить. «Добре, що мамка корову продала, а грошей не потратила! Добре! Тепер нехай шукають вітра в полі! Не верну! Не верну, нехай інші жиют там! Нехай інших товчут і до роботи заставляют!»