– Василечку, Бога ради, не кричи… Справді-бо ще хтось почує…
– І хай собі чує. Нам що з того? Однаково будеш моєю. Будеш? – Василь і не думав розтискати обіймів, хоч і робив уже Марусі боляче, не відчуваючи власної сили.
– Буду… Ти ж знаєш, що тільки твоєю буду… Пусти ж, Василечку!
– Уже цієї осені поберемося. Я вже скоро й старостів зашлю.
– Так, уже цієї осені поберемося, – слухняно повторила Маруся й нарешті вивільнилася з Василевих рук. – Увечері на нашому місці?
Василь кивнув. На словах він був сміливий, а сам неабияк боявся майбутніх заручин і весілля. Де він, простий собі машталір, а де Маруся, донька старшого машталіра Флора Ігнатовича, який, по суті, тримає в руках кінний завод? До того всього ще й графиня Браницька взяла Марусю до себе на виховання та службу. Маруся й навчена всьому панському, й одягнута, як панночка, й навіть на піаніні втне зіграти. Чи ж дадуть її за нього? Василь хотів сказати Марусі, що кохає її, що цей місяць, коли вона поїхала з пані до Києва, тягнувся неймовірно довго, що він зробив майже тридцять зарубок на одвірку, рахуючи дні до її повернення, але слова спершу застрягли в горлі, а потім і зовсім повтікали від нього. От якби зробити сальто, щоб розсмішити Марусю, як у дитинстві, пройти на руках хоч і весь цей іподром, прогарцювати на гарячому арабі – це будь ласка. Таку штуку Василь утнув би легко для Марусі, а от розказати про свої почуття – тут була заковика для нього.
– Марусю, ти цей-во… – Василь відчув, що знову в горлі в нього пересохло, і несподівано для себе бовкнув: – Ти в Києві авто бачила?
– Бачила, Василечку! – радісно защебетала Маруся. – І трамвай бачила. І навіть їздила на ньому! Уяви! Такий гуркіт страшний… Вуха закладає…
– Від чого гуркіт? Від авто чи від того, як його, трам-ва-ю? – щасливо сміявся Василь. Йому здавалося, що він місяць просидів у темному льоху, а ось зараз його хтось випустив на волю. Смакував нове слово «трамвай», вимовляв по складах і думав, як було б добре й собі втрапити до великого міста, усе там роздивитися.
– Трамвай здоровецький, а сам собою їздить, і дядько стоїть у дверях і сюрчить у свисток, щоб пасажири знали, коли сходити, – і собі засміялася Маруся, бо нагадала, як спершу перелякалася цього трамвая та нізащо не хотіла заходити досередини, скільки не просила її графиня, яка будь-що хотіла проїхатися на чудернацькій машині, але сама в неї лізти не наважувалася, тож підбивала покоївку.
– Ось, Василечку, це я для тебе в Києві зробила фото…
Маруся дістала з кишеньки фартушка фотокартку, наклеєну на рожевий картон. Це був сюрприз для Василя, який неодмінно мав йому сподобатися. На фото, звісно, була сама Маруся. Вона стояла, спираючись правою рукою на невеличкий ослінчик, накритий скатеркою. У нижньому кутику ліворуч було написано «М. Брежинськая» , а праворуч «Кіевъ. Печерскъ» . Букви були схожі на вензельочки, які чіплялися тоненькими ручками й ніжками одна за одну. Василь покрутив фотокартку в руках і побачив на її звороті: « Печерскъ Милліонная ул. № 8» , а під тим акуратним Марусиним почерком було виведено: «Василеві од Марусі на памьять, 30 мая 1899 г.» . Василь перевів погляд на Марусю. Дивовижа та й годі… Ту саму Марусю, у цій же простій коричневій сукні, він тримав у руках.
– Тобі сподобалося?
Василь кивнув, водночас прикидаючи, скільки грошей Маруся витратила на це фото зі своєї платні, на яку він уже дивився як на їхнє спільне майно. Краще б усе жалування відкладала на посаг, щоб їм легше було на ноги спинатися, обживатись у власній хаті. Кілька разів він навіть натякнув на це Марусі, але їй, схоже, одні витребеньки в голові. Василь уже навіть розкрив рота, аби нагадати Марусі про ощадливість, але несподівано десь узявся метелик, легкий, ніби зітканий із повітря. Метелик усівся Марусі на коси, і Василь так і застиг із роззявленим ротом, витріщившись на живу прикрасу, яка переливалася всіма відтінками перламутру й неспішно зводила й розводила крильця. «Отаке б фото зробити – із метеликом у косах, але де ж цю камеру взяти? – думав тим часом Василь. – Та й не вловиш метелика спеціально задля фото. Марнота, звісно… Хоча раз живемо, треба буде й собі сфотографуватися, а чи з Марусею на весіллі. На весіллі вже запевне треба».
– Ну то я вже піду, Василечку, бо батько питатиме, де я так довго…
Маруся перервала хід Василевих думок, спрямувавши їх в інше русло. «Що там із тебе батько може спитати? А от із мене спитає, чого я не при ділі, коли служба йде», – невесело всміхнувся сам до себе Василь. Його давно вже точила думка, що він недогідний Флорові Ігнатовичу. Може, старший машталір для своєї доньки хоче багатого жениха? Хто його знає, що у Флора Ігнатовича на думці. Непростий він чоловік.
Читать дальше