Тетяна Белімова - Винуваті люди

Флор у пів вуха слухав теревені господаря про телефонічний апарат та автомобілі, які той бачив у столиці, про врожай пшениці й цьогорічні ціни на неї, про те, що надої молока не такі, як торік… Флор Ігнатович мучився від того, що не міг достеменно пригадати всього, що чув раніше про рід Ясенських. Про старшу Зосію, стару панну, чував, що була вона крутого норову, доводила до сказу челядь, сікалася до куховарок, сварила покоївок так, що мало хто й наважувався йти до неї на службу. А от про старих Ясенських Флор уже не міг сказати напевне, чи це вони втекли сюди під час останнього польського повстання 1863 року з Василькова? Чи то були якісь інші шляхтичі, а Юліанових батьків таки зловили та стратили тоді? Флор мимохідь кинув погляд у вікно: крізь вимиті до блиску шибки було видно греблю й широкий став за нею, на березі якого стояв вимуруваний водяний млин. «Цікаво, чий це млин? Ясенського? Це ж млин і чайна – та й можна нічого не садити й не сіяти, а грошви будуть повні кишені…» Млин і справді належав Ясенським, сюди звозили молотити зерно не лише з Ясенівки, а й із Журавлихи, Плоського й навіть із самого Ставища. Це був добрий заробіток, до якого вже бралися й інші шляхтичі. Граф Браницький і собі швидко зметикував, що це вигідна справа, і поставив на своїй землі аж два млини на Гнилому Тікичі.

Завалували пси надворі й вивели Флора Ігнатовича із задуми. Господар кинув серветку й устав з-за столу. Флор і собі піднявся вслід за Ясенським.

– Бачу, що вже повернувся Прокіп, мій колишній денщик, а тепер управитель маєтку. Я забрав його до себе, коли вийшов у відставку. Знаєте, вельми відданий хлоп. Таких я ціную. Прошу, Флоре Ігнатовичу, оглянути моє господарство. Прокіп усе покаже.

Маруся й собі глянула у вікно й побачила високого рябого чоловіка, білобрисого до того, що вії та брови ледь проглядалися на його веснянкуватому лиці. Той, кого Ясенський так вихваляв її батькові, раптом і собі підняв погляд і зустрівся очима з Марусею. Поза спиною в Марусі пробіг холодок від твердого, ніби застиглого погляду управителя.

– То ти вихованка в Браницької? Чи просто служиш у графині? Щось я не второпаю, якого ти польоту птиця…

Щойно Ясенський із гостем вийшли з кімнати, як Зосія Казимирівна скинула із себе непотрібну маску благопристойності. Вона, звісно, знала відповідь, але не могла відмовити собі в насолоді позбиткуватися з молодої дурепи, яка посміла з’явитися в її домі й навіть усістися за стіл.

– Я при пані графині для дрібних доручень, щоб супроводжувати її…

Маруся відчула, як червона фарба заливає їй обличчя. Водночас голос по-зрадницьки здригнувся, тому вона не змогла договорити про інші свої обов’язки. Зосія Казимирівна злостиво хмикнула й повела далі свій допит:

– А де це твій батечко роздобув арабів? Невже холопи мають гроші, щоб купувати собі таких дорогих коней? І хто це тебе навчив їздити верхи? Невже графиня?

– Ні, батько вчив… – Маруся знітилася ще більше, не розуміючи, чи пані так жартують, чи серйозно її питають за коней.

– А мати що? Погодилася, щоб донька скакала верхи цілими днями замість прясти чи вишивати? – неприємно захихотіла господиня.

– У мене немає мамки…

– Як немає? Усі мають мамку, навіть холопи.

– Моя померла. – Маруся відчувала, що ще трохи – і заплаче.

– Ну ти з мене сльозу не дави. Не думай, що я тут тобі розчулюся, – Зосія підвищила голос. – Даремно ви сюди з батечком припхалися на своїх арабах. Даремно ти вирядилася в муслін і зачесалася, як справжня панночка, іще й парасолькою прикрилася від сонця. Ги-ги-ги… Бачила я вже таких. Знаєш, скільки до Юліана Казимировича знатних вдовиць клинці підбивало? А скільки шляхетних дівиць шукали його уваги, відколи він вийшов у відставку й повернувся в маєток? І що? От спитай у мене, де вони всі? І подумай, чи варт тобі було їхати сюди?

Утім, Зосія Казимирівна лукавила. Усе було якраз навпаки. Це Юліан за два роки, відколи повернувся додому, перебрав усіх навколишніх панночок шлюбного віку, перезнайомився з усіма вдовицями, але так ні на кому й не спинився. Зосія нагадала собі хлопське прислів’я, що казало, буцім за вибірки дає чорт витрішки. Нині вона невипадково нагадала це чортове прислів’я, бо таки добре збагнула його суть. Брат запросив якогось машталіра з донькою та наказав прийняти їх, наче іспанських грандів, хоча раніше не запрошував нікого з панянок шлюбного віку на гостину. А коли Зосія Казимирівна уздріла саму вертихвістку попід ручку з щасливим братом, який так розчервонівся від задоволення, що хоч сірника піднось до пики, серце їй упало від лихого передчуття. Стара мегера зненавиділа нещасну Марусю з першого погляду й тепер дихала на неї пекельним жаром, наче всередині в неї була розжарена пічка.