Тетяна Белімова - Винуваті люди

– А чого батько прийшли? Хіба ми не поїдемо до костелу, пані?

Маруся ледь не потягнулася й лише останньої миті стрималася. Графиня страх не любила позіхань і потягувань, називаючи це «порушенням етикету» і наполягаючи щоразу, що «панни так не поводяться». Лідія Браницька лише невдоволено скривилася, бо не мала зеленого уявлення про справи Флора Ігнатовича. Вона й сама була неприємно заскочена раннім візитом старшого машталіра. Її здивував його врочистий вигляд, а ще більше – його загадкове прохання, мовляв, чи не зволить ласкава пані чимшвидше відпустити доньку з ним? Графиня, звісно, відпустила. Що ж мала чинити? Скоро доведеться і зовсім попрощатися з Марусею, вона ж бо заміж збирається. І це мудро з її боку. А от графині було б немудро, старіючи, тримати біля себе молоду вродливицю, до того ж маючи дорослого сина. Олександр Браницький саме мав повернутися до маєтку з Києва. Пані Лідія сама викликала його телеграмою, бо старший Браницький ось уже понад місяць, як поїхав продавати коней до Петербурга і, схоже, не поспішав вертатися. Графиня ж потребувала підтримки та твердої чоловічої руки в управлінні маєтком.

Пані Лідія незмигно стежила за швидкими зборами Марисі, дивилася, як та чесала волосся, спритними рухами заплітала довгу косу, защипувала непіддатливі крючки на сукні, яку зовсім недавно отримала від графині й сама перешила на себе.

– Марисю, серце, візьми мій старий капелюшок. Той самий, рожевий, що ти вподобала. Забирай його назовсім, бо вже не носитиму. Такі вийшли з моди. А втім, капелюшок ще цілком пристойний. До того ж молодій дівчині все до лиця, що не вбери.

Графиня востаннє критично оглянула Марусю, ніби благословляючи на незнану пригоду, і жестом відпустила. Треба було й собі збиратися до костелу – усе ж хоч якась атракція.

Маруся тим часом затрималася біля великого дзеркала в салоні. Вона вбралася в омріяний капелюшок і, поки ніхто не бачив, роздивлялася себе. Її погляд упав на піаніно, на якому лежала улюблена «Лялька» Болеслава Пруса. Цей новомодний роман, виписаний графинею з Варшави, був прочитаний двічі. Обидва рази Марусею. У пані все ніяк не доходили руки до легкої лектури. Піддаючись раптовому пориву, Маруся відкрила кришку піаніно й зіграла два перших такти «Етюду» Шопена, який лише недавно вони з графинею почали вчити в чотири руки. Вона морщила лоба, згадуючи ноти, які ніби вивітрилися з голови, а тоді провела пальцями по всіх клавішах, змусивши піаніно ображено вискнути, і побігла сходами на перший поверх. Там, навпроти великих вікон із вітражами, її вже дожидав батько.

Прудкі ластівки літали низько, майже над землею. І Маруся, дивлячись на них, сказала вголос: «Буде дощ». Батько й собі подивився на небо, але нічого не відповів, лише пришвидшив ходу, тож Маруся за ним ледь устигала. Поступово батькове хвилювання передалося й доньці. Коли вони нарешті дійшли до батькового дому, Маруся була сама не своя. Вона звела очі на Флора Ігнатовича, але він і далі мовчав. Уже зійшовши на власний ґанок, Флор востаннє оглянув доньку та штовхнув важкі двері до сіней.

– Добридень, Флоре Ігнатовичу, моє шанування, панночко Марисю! Щось ви не квапитеся. Слово честі, ми вже тут усі жданики поїли… – Просто біля столу, високо закинувши ногу на ногу у вузьких штанях, сидів Юліан Ясенський. Він хутко підвівся й поцілував Марусі ручку, ніби справжній панночці.

Знагла Маруся знову, як і в маєтку Ясенського, відчула себе порцеляновою лялькою, мов героїня роману Пруса. Вона потупилась і не могла навіть звести погляд на цього високого красивого чоловіка, який владно тримав її за руку. Коли ж Юліан Ясенський нарешті пустив її, вона безвольно опустилася на лавку біля столу й лише тоді, трохи отямившись, роззирнулася. На свій подив, Маруся завважила по інший бік святково накритого столу рябого Прокопа, управителя Ясенського, і рідну тітку Олену, меншу батькову сестру. Утім, Олена Ігнатівна, яка все життя працювала в маєтку куховаркою, повна й вироблена коло печі, скидалася радше на Флорову матір. І Прокіп, і тітка Олена свердлили Марусю очима, ніби намагалися продивитися її наскрізь. Від побаченого й почутого Марусине серце могло будь-якої миті вистрибнути з рота й покотитися просто під ноги Ясенському. Батько, зауваживши її стан, спохмурнів, але знову ж нічого не сказав за своїм звичаєм.

Раптом Прокіп устав із-за столу й заговорив різким неприємним голосом:

– Ну что же, Флор Игнатьевич, по старому обычаю заведу байку про куницу и добра молодца, как говаривают у вас тут, среди хохлов.