Тетяна Белімова - Винуваті люди

– Марисю, берися вже розбирати речі, та обережніше, прошу, з французькими капелюшками. Вони вельми делікатні. Ти ж знаєш, що один необережний рух – і кінець красі…

Графиня не встигла договорити.

– Пані, до вас приїхали…

У дверях з’явилася дівчинка з кухні, яка завжди щось робила надворі й першою прибігала з новинами. Коли пані була в доброму гуморі, то могла обдарувати копієчкою спритну малу.

– Ах, і хто ж там приїхав? – Очі пані Лідії засвітилися від передчуття, бо вона добре знала, чиє ім’я зараз буде вимовлено.

– Так це… пан… пан… Дай, Боже, пам’яті. Складно називається, не можу в голові вдержати…

Правду кажучи, малій складно було не лише запам’ятати, а й вимовити заковиристе ім’я Вікентія Монтрезора, давнього приятеля родини Браницьких. Пані змилувалася над дівчинкою і сама назвала гостя. Сподіваної копійчини мала не отримала, зате дістала відразу кілька наказів. Найперше треба було провести пана Вікентія до малого салону та спитати, чи не хоче він кави, а якщо він її зажадає, то бігти по неї на кухню. Потім наказано було простежити, щоб якийсь із панських машталірів заопікувався Монтрезоровим конем. А вже потому послати когось за паном Владіславом, господарем маєтку, хоча гість, була переконана графиня, приїхав не до графа й не дуже засмутиться, якщо не побачить його. Пані Лідія мала надію, що граф за своєю звичкою в робочому одязі займається кіньми й не поспішатиме митись і переодягатись.

– Пані, можна мені піти до батька? Я речі взавтра порозбираю, за пів дня справлюся, от побачите.

Маруся завважила переміну в настрої графині. Може, вийде-таки відпроситися? Хтозна, чи й випаде нагода пізніше, коли пані засядуть із гостем кавувати. Марусин голос вивів Лідію Браницьку із задуми. Спальня, куди звечора затягли чималий київський багаж, виходила одними дверима в малий салон. І хоча графиня могла спокійно говорити з гостем французькою, якої Маруся не знала, усе ж їй не хотілося, щоб покоївка заважала спілкуванню та шурхотіла поруч коробками й валізами.

– Ах, Марисю, серце, авжеж, іди до Флора Ігнатовича, але завтра раненько повертайся, бо роботи багато.

Пані Лідії не терпілося побачитися з Вікентієм Монтрезором. Вона махнула Марусі рукою, і та, ніби тільки й чекаючи на цей знак, вилетіла з покоїку й понеслася сходами на перший поверх.

– Куди несешся, наче оглашенна? На ось, занеси батькові пиріжків, поки теплі.

У дверях, що вели на панську кухню, стояла тітка Олена, батькова менша сестра. Замість привітатися, вона лише окинула племінницю важким поглядом і вклала їй до рук два великі пироги з маком. «На матір-покійницю стала схожа. Одне лице, – устигла подумати тітка, перш ніж Маруся зникла за дверима. – Тю ти, хотіла розпитатися про Київ, про святу Лавру, а її вже й нема… І куди вона так несеться? Точно оглашенна…»

А Маруся, відчувши нарешті волю, і справді неслася, мов причинна, не розбираючи дороги. Налетіла на кремезний дуб, що чіплявся вітами за дах панського будинку, відступила на крок, обійшла дерево з іншого боку, де Василь кілька років тому вирізав ножичком послання для неї: «Марусинко, виходь увечері». Затяглося трохи, але ще можна прочитати світлі літери. Минуть роки, і цього напису, напевно, зовсім не стане, а кохання залишиться. Маруся в цьому не сумнівалася, бо ж іншого такого, як її Василь, немає на всьому світі.

– Марусинко!

Щойно Маруся добігла до недобудованих колон іподрому, як Василь схопив її у ведмежі обійми, закружляв навколо себе. Пиріжки випали з Марусиних рук, а вона навіть не помітила. Обвила Василя за шию обома руками й сама ж злякалася себе. А як хто побачить? Що люди скажуть? Піде неслава… Батько ганитимуть, пані Лідія закотить очі й зачне розказувати про пристойне поводження, тітка Олена знову шпетитиме біля кухні.

– Василечку, так не можна… Почекаємо вечора…

Маруся видихала між поцілунками й умовляла не лише Василя, а й себе. Нарешті вона відсторонилася від Василя та вперлася кулачками йому в груди.

– Василю, пусти! Ще хтось побачить.

– Та ж хто нас тут побачить? Нема нікого, – не бажав розтискати рук Василь. – А як хто підглядатиме – ноги поламаю. Гей, виходь, кому нема чого робити! Скуштуй машталірських гостинців!

Маруся почервоніла від Василевих слів і ще більше запручалася. У своїй коричневій сукні вона була схожа на гімназистку старшого класу, яка потай від батьків зійшлася із сином прикажчика й тепер ховається від усіх зі своїм коханням. Зрозумівши, що їй не вивільнитися з Василевих рук, Маруся зачала проситися: