Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– Ти! Ти! Ти! – неначе знущаючись, відгукнулася луна від чорних закривавлених скель.

Фобос прагнув абсолютної свободи від всіх і від всього, тому не терпів стану власного безсилля, а ще більше приниження від будь-кого – ні чорту, ні духу, ні людині не дарував перемоги над собою.

Творець був Виключенням. Кожна поразка перед Ним перетворювала Фобоса на психічнохворого забіяку з манією побиття всього, що рухалося.

Тому зараз, закипівши від безсилої люті і забувши про біль у правій руці, він підскочив до вартового і вихопив у нього батіг. Розмахнувся і щосили ударив ним нещасного. Потім спустився ліфтом на верхній поверх пекельного замку і стрімко полетів його коридором, шмагаючи батогом всіх, наліво і направо, по ходу свого шаленого руху. Безжальне катування пекельних слуг і солдатів Смерті Фобос супроводжував гучними російськими матюками. Його потенційні жертви намагалися втекти. Товстий вартовий Отто сховався за колоною, та на жаль, його пухкі сідниці лишилися незахищеними.

– Брудний жирний шмат курячого мозку, ти кого вирішив перехитрити?! – страшно, навіжено закричав Фобос, підлетів до бідолахи і призупинився у повітрі над ним. – Зараз ти у мене схуднеш, сволото!

Він замахнувся на тремтячого, блідого Отто батогом, та хтось ззаду стрімко сіпнув за батіг і вирвав його з руки Фобоса.

– Хто посмів?! Заб’ю до смерті! – грізно вигукнув Фобос, оглянувся і спустився на підлогу.

Перед ним, тримаючи знаряддя побиття, стояв спокійний лікар Джеймс.

– З Вашого дозволу, сер Фобосе, смерті немає, – ввічливо заперечив Джеймс.

У ньому було щось, що не дозволяло його бити. Злий геній поглянув у холоднокровні, байдужі очі англійця і майже заспокоївся.

– Чому ти завадив мені зняти напругу, улюбленцю Сатани? – невдоволено поцікавився Фобос.

– Перепрошую, сер, таким батогом неможливо зняти напругу, він же нікуди не годиться, сер! – поважно пояснив Джеймс і не без зусиль розірвав батіг.

Обличчям Фобоса майнула садистська усмішка. Він вирішив покарати грішника за зухвалу сміливість по-диявольські витончено, тож відкопилив нижню губу і манірно повів плечима, як це робила лише Лоран, жінка Джеймса.

– Бридкий пацючок! – поволі потягнув слова Фобос голосом Лоран. – Тоді, щоб зняти напругу, я пересплю з твоїм другом Енді! – і розреготався дурним, таким до болю знайомим Джеймсу, сміхом.

Мурашки важкої провини за вбивство любої Лоран заметушилися по спині лікаря, він ледь зблід, але жодна риса його обличчя-маски не зрадила йому.

– Перепрошую, сер Фобосе, не знав, що Ви блакитний, – безбарвно зауважив він.

Дурний регіт перетворився на цинічний хрипкий, притаманний лише Фобосу.

– Бісів розумнику, а що порадиш мені ти? – майже дружньо запитав Злий геній.

– Пройдімо у мій лікарняний кабінет, сер, – люб’язно запропонував Джеймс, – у Вас закритий перелом правої руки, треба накласти шину і зробити ін’єкцію героїну. З Вашого дозволу, це зніме з Вас стрес і вгамує біль.

– Так і бути: поцяцькайся зі мною, – звисока погодився Фобос, – героїн це слушно, а шину не накладай, заживе, як на собаці!

– Я б сказав, сер, заживе, як на Безсмертному Темряви…

– Якої ще в біса Темряви?! – раптом люто викрикнув Фобос. – Не розумій, грішнику! Я не належу ні Темряві, ні Світлу!

На мить Джеймсу здалося, що очі Фобоса спалахнули вогнем, а з них вирвалися шалені іскорки полум’яного гніву і гайнули в нескінченність.

– Дім Мого Вільного Духу височить на такій скелі Розуму, що я сам вирішую, що і хто мені належить! Я сам!

Ричард привів Олену до рожевого водоспаду, що грайливо зриваючись з розщелини між блідо-сірих скель, утворював гарненьке озерце.

Олена замилувалася чорними і білими лебедями: величні птахи линули поверхнею райського озера поволі, мимохідь висмикуючи з прозорих вод сріблясту рибку.

Раптом крихітне озерце огорнуло ніжно-блакитним серпанком. Яскраве світло і туманець перетворили невидимих духів Добра, що зазвичай жили рожевими мріями над казковим водограєм, на мінливих істоток-ельфів. Радісне райське життя тендітними фігурками-спалахами заметушилося над водою, задзеленчало безтурботними голосками-дзвіночками, сповнюючи простір мелодійною луною.

Пустотливі духи-ельфи забралися на неймовірно різнобарвну веселку. Найхоробріші з них почали кумедно плигати з райдуги на спинки лебедів.