Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

Олена страшенно розхвилювалася – у цій міцній скелі було ще щось… щось невидиме оком, але дуже дороге і таке рідне, що стискало груди болем від щастя. Напружено, пильно вдивилася Олена у Безцінну Святиню Всесвіту і раптом прозріла серцем – увібравши у себе терпіння і страждання святих мучеників, страчених за Віру на смерть, Непохитна скеля надихає народи на Життя Силою Людського Духа… По Оленчиних щоках покотилися сльози.

– Заспокойся, донечко моя, – ніжно заговорила до неї Жозефін, утираючи її сльози хустинкою, – знаю, сприйняття Вищого вимагає неабияких зусиль, але ти у мене сильна дівчинка…

– Невже?… Це не просто, скеля Віри так приголомшує Силою Людського Духа, що я… я вірю, як повірю, що зможу літати – полечу, – запевнила себе Олена, але поглянула на матінку Жозефін розгублено, – а з іншого боку, я не пташка… якось мені боязко…

– Вчора, як навіжена гасала по Всесвіту, а сьогодні злякалась?! – вигукнула Маргарита і хороброю куркою злетіла на шпиль башти.

– Маргарито, вчора вона була без тіла, а відчуття тіла, як відомо, приземлює саму Найвищу душу, це по-перше! А по-друге, будь люб’язна, спустися і подай подрузі руку! – доволі суворо звеліла Жозефін.

Аж раптом Олена відчула, як Невидима Рука Першого легенько торкнулася її чола і сповнила радістю і впевненістю у собі.

– Не турбуйтеся, мамо. Зі мною вже все гаразд, впораюся сама! – посміхнулася Олена і уявила себе ластівкою.

Вона розбіглася, легенько відштовхнулася правою ніжкою від даху і спритною пташкою злетіла у Райське небо.

– Страшно, але надзвичайно приємно! – прокричала Олена, кружляючи над замком. – Куди летіти, Маргарито?!

Курячи цигарку за цигаркою, Фобос намагався зосередити думки на прорахунках можливостей трансформацій абсолютного, до сліпоти в очах, Світла в абсолютний, до чорного оксамиту, Морок і навпаки.

Марно! Перед очима Злого генія привидом дивної вроди виникав Оленчин образ. Несподівано до болю жадана дівчина-примара манила до себе незбагненно таємничою, чарівною усмішкою…

Вкрай роздратований Фобос зірвав чорний кіготь із вказівного пальця, у досаді відкинув його геть.

– «Біс зна що! Щоб якась шльондра не давала Мені! працювати! Не схожа на шльондру, випромінює Чистоту! Три тисячі чортів! Цього Мені бракувало!» – подумки обурився він.

Без зусиль перехиливши пляшку горілки, Фобос прийняв рішення: – «Відлупцюю цю нахабу лозиною прямо у райських кущах, щоб не лізла у голову!» Він задоволено посміхнувся і за мить впурхнув у Рай яскравим птахом-щебетуном. Щоб не привертати до себе уваги, Фобос приєднався до веселої різнобарвної зграйки райських пташок. Однак радісний гурт, відчувши хижака-чужинця, перелякано відсахнувся від нього і розлетівся хто куди.

«З інтуїцією у цих пташок краще, ніж у нижчої янголяти! Юрма тупаків!» – промайнула у голові Фобоса глузлива думка, однак, згадавши про Божого Сина, він на всяк випадок оточився невидимою, маскуючою оболонкою з потрійним захистом і самотнім птахом-красенем полетів вздовж Молочної ріки з кисільними берегами. Він відчував, що вона десь поблизу і не помилився.

Фобос помітив на березі ріки двох голих дівчат, що радісно бавились, жбурляючи одна в одну рожеві грудки киселю. Несподівано для нього тьохнуло його жорстоке серце у пташиних грудях, він затамував подих і знизився над рікою. Відстань до дівчат була ще значною. Не без труднощів він сфокусував зір широко розставлених очей на Олені. Обличчя дівчини Фобос розгледіти не міг, але її бездоганна статура вразила його досконалістю. Він полетів з прискоренням і, сповнившись хвилюванням, прикипів до дівчини жадаючим поглядом – пухка хмарка волосся сонячним сяйвом куйовдилася навкруги її чарівної голівки… Так, голівка чарівна… Раптом потужна хвиля Божого Гніву відкинула його геть, у Пекло.

Злий геній упав на гранітний дах пекельного замку, забив крило. Набувши свого звичайного вигляду, Фобос скривився від різкого болю у правій руці. Під тиском ще більшого болю у душі пружиною скочив на ноги, скажено затремтів від приниження і спритно схопив пролітаючого повз себе кажана лівою рукою. Розчавив тваринку ногою, її нещасне тільце, що забилося у страшних конвульсіях смерті, викинув у Криваву ріку.

– Буде по-моєму! По-моєму! І ніхто мені не завадить! Ніхто, навіть Ти! – щодуху проволав Фобос на все Пекло, підійнявши догори кулак лівої руки.