Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

Спостерігаючи за їх невгамовною, шумною штовханиною, Олена вибухнула кришталевими скалками сміху, що надзвичайно її прикрашав. Її сміх розхвилював Ричарда.

– Ти не забула мене, Розі? – лагідно запитав він.

– Ні, не забула, але я більше не Розі! Крихітці Розі відсікли її чарівну голівку, пам’ятаєш?… Двісті років тому, – і Олена сумно посміхнулася.

– Ти стала ще прекрасніше, а твої дивні, фіолетові очі випромінюють таке… таке таємниче…

– А що це за дерево? Воно не схоже на інші, – майже грубо перервала Олена Ричарда: їй було байдуже до нього, тож не хотілося слухати його освідчення у коханні. Любов до нього померла два століття тому разом з Розі.

– Раніше ти була люб’язніше, – зауважив Ричард зі смутком в очах.

Олені стало жаль його, та вона вирішила не силувати себе, не замінювати жалем любов. – «Чи можна замінити те, чого вже немає?» – розмірковувала вона.

– Так що це за дерево? Ти не відповів.

– Це копія дерева добра і зла, але його плоди їсти не заборонено, – похмуро пояснив він, підійшов до дерева, зірвав райське яблуко, віддав їй.

Вона відкусила від соковитого червоного плода.

– Яка смакота!

Ричард поглянув на неї і знову розхвилювався.

– Двісті років я чекав на тебе! З жодною янголицею не дозволив собі поєднатися в насолоді від радощів супертрансцедентальних стосунків, а ти…

– А що це таке? – і Олена чарівно розреготалася, його слова здалися їй смішними.

– Я покажу тобі! – і, не витримавши тортур принадного дівочого сміху, схопив її за плечі, рвучко притягнув до своїх грудей, поцілував.

– Відпусти! Я не я, зрозумій це нарешті! Я інша і більше не люблю тебе! – запручалася Олена в обіймах Ричарда, ухиляючись від його цілунків.

Раптом Земля Янголів ледь здригнулася. Ричард, пригнічений Оленчиною відразою, відпустив її, але у відчаї вигукнув:

– Чому ти мене розлюбила?! Чому, поясни!

– Поясню тобі я, негіднику! Вона – моя наречена! Не торкайся її, не раджу, не перетворюй мене на Дракона! – глухий грізний голос Сатани пролунав дуже здалеку, неначе з глибин райських надр. – Ісусе, якщо Ти не спустишся нижче, я піднімуся вище!

В ту ж мить райський небосхил розколола осліплююче-біла блискавка, і перед переляканою Оленою, випромінюючи сяйво Вселенської Мудрості, постала велична статура Божого Сина.

– Що тут відбувається, Ричарде? – грізно запитав Спаситель.

Райське повітря сповнилося Його Величчю, і раптом Олена шкірою відчула, як всю її пестить потік Любові на ім’я Людський Син. Вона не посміла підвести на Нього очей, бо їй спало на думку, що вона така грішна, така безмежно крихітна істота, що не заслуговує на Його любов.

– «Хіба я варта Божої Любові?» – ледве розчула вона голос свого розуму через гулкі удари серця в голові, як несподівано з глибин її мозку виринула Його тверда відповідь: – «Варта!»

Між тим Ричард у пошані уклонився Спасителю.

– Моя наречена цурається мене, Господи, бо її знадив Сатана! Вона виривається з моїх обіймів, бо Антихрист…

– Антихрист – її доля, її єдиний наречений, за нього вона вийде заміж і подарує йому сина! – раптом чітко завершив пояснення далекий зухвалий голос Сатани.

– Олено, поглянь Мені в очі, – тихо звелів Ісус.

Вона підвела голову, боязко зазирнула у прекрасні сині очі Спасителя і помітила, як у них спалахнули яскраві зірочки, осяявши Його обличчя неземною вродою. Перший Лицар Світла і Любові був високої, могутньої статури.

Раптом Олена дивом усвідомила, що райське довкілля сповнюється Світлом Його Величі і збільшується в обсязі.

– «Боже! Могутність Спасителя поширюється на простір, змінює його! Жодна ікона не в змозі відтворити це!… Я… мене змінює тиск Божого погляду!» – відчула вона у надлюдському приголомшені.

– Дитино, чи має Сатана підстави вважати тебе своєю нареченою? – лагідно посміхнувся до неї Ісус.

– Ні! – видихнула Олена і похитнулась.

– Поки що ні, дівчинко моя, але такі підстави будуть: я – вічний, між тим без тебе моє майбутнє неможливе, бо ти – моє серце… – жахаюче тужно проволав Сатана знизу.

В Олени підкосилися ноги і потемніло в очах. Її вразлива душа потрапила у страшну скруту – чомусь душу розривало між Богом і Сатаною, біль був нестерпний. Ісус спритно підхопив Олену на руки.

– Відпочинь!

Вона миттєво поринула у щасливий, спокійний сон.

– Що з нею? – захвилювався Диявол.

– Щастя! Що може бути ще в Моїх обіймах? – заспокоїв його Ісус. – Не віддам тобі діву, Сатано. Як гадаєш, у Мене виникнуть підстави вважати її своєю нареченою?