Дара Корній - Поруч з тобою

І ось тепер стоїш біля маленького озерця посеред міського парку. Тато з мамою часто приводили тебе сюди. Це було казкове місце. Мама-красуня і тато – твій герой, який підкидав тебе, малу, вгору, аж до сонця, і ти махала руцями, наче хотіла злетіти, і реготала заливисто. Мама щасливо всміхалася, всміхалося й сонце, і небо, і дерева, і світ. А ще на тому озері жили чорні лебеді. Диво, дивовижне і прекрасне. Пара: він і вона. Добрі люди змайстрували для них невеличку хатинку, підгодовували, і ті, відповідаючи взаємністю, приводили на світ потомство – маленьких пухнастих лебедиків. Зараз від хатинки не лишилось і сліду. Від лебедів теж… Тільки одноокий ліхтар кволо підморгує жарівкою, що ледве дихає. Смутку додається… Починається дощ. Поки кволенький і неспішний. Ледачі краплі роблять кола на плесі води, виписуючи розпачливо букву «о-О-о». То озеру, певно, також болить…

Навіть у темряві видно, скільки бруду та сміття зараз тримають його береги. Люди вміють усе зруйнувати, навіть пам’ять. Ти знову плачеш і дивишся на краплі, які, стаючи буквами, розходяться поверхнею води. Розпач, розпач, розпач. Та дощ шепоче геть інше тобі на вушко: «Не плач, не плач, не плач!»

– Доброї ночі! Чи не запізно для прогулянки, люба панно? – за твоєю спиною чується жіночий голос.

Ти озираєшся. Неподалік старша пані в елегантному білому капелюшку, в довгій аж до землі чорній сукенці. В руках жінки повідок, у ногах – собака. Пес хижо показує зуби, але не встигає ані гаркнути, ані шарпнутися, бо пані в білому капелюшку нахиляється і шепоче йому щось на вушко. Той відразу ж заспокоюється і всідається спокійнісінько в ногах господині.

– Ось тутечки лавка, хоч вона і мокра, але ж і ти не сухіша – сідай поруч. Погомонимо, любко.

Пані сідає на мокру лавку, навіть не стараючись її чимсь накрити чи бодай стріпати з неї воду. Ти втомлено сідаєш поруч. Такий нескінченний день. Твій погляд падає на мирного пса, і майже зойк виривається з грудей – це не пес, це вовк?

– Це не вовк. – Жінка наче читає твої думки. – Схожий трішки. Порода така, аляскинський маламут. Їх доволі часто плутають із вовками, і щоразу доводиться пояснювати, щоб люди не лякалися. Живемо разом – він і я. Костею звати. Вгадай, хто в хаті головний? Ще треті півні не співали, а Костя мене вже на прогулянку кличе.

Ти вдавано розуміюче киваєш. Чи не все одно?

– Ти не тутешня. Я тутешніх молодих людей усіх знаю. Лише рік, як не вчителюю. У нас на ціле місто аж одна школа. Зате велика й гарна. Я вчителька молодших класів. Звати мене Раїса Володимирівна. Гм… Тобто вже колишня вчителька. Після пенсії ще 15 років працювала. А тепер ось тільки Костю навчаю, а може, то він мене. По-різному… – жінка ніжно гладить собаку по голові.

А тоді різко повертає голову у твій вбік, чекаючи відповіді. І ти мусиш щось казати:

– Ні, я таки тутешня. Тут народилася та прожила шість щасливих років. А знаєте, як не дивно, але я добре пам’ятаю цей парк. Він тоді був юний і чистий. А плесом плавали чорні лебеді. Я донька Марини й Василя Сидорченків. Катя Сидорченко. Коли батьки загинули в аварії, мене тітка Олена забрала до себе у Львів. Тітка померла, й ось я тут. Сама не знаю, чому.

І ти незчулася, як розповіла геть чужій людині про своє життя. І про батьків, і про тітку, і про її листи, і про Сергія, і про вокзали… Жінка чемно слухала, не перебиваючи. І, здається, пес теж слухав, бо лежав сумирно, навіть подихом не видаючи своєї присутності. Урешті ти вмовкла. Усі слова було сказано. Відчай, біль, неспокій, туга. Ти таки втомилася все це в собі носити.

Жінка в білому капелюшку бере твою холодну мокру долоню у свою. Рука в неї суха та тепла, і раптом ти відчуваєш, як теплó від руки жінки перетікає в тебе, стає твоїм. Тобі зараз добре, наче вдома. В парку, на лавці, поруч із чужою людиною.

Жінка починає говорити, тихо, спокійно, розважливо:

– Мені бабця якось розповіла одну бувальщину. Тобі буде корисно її почути. Жила собі на світі білому молода жінка. Дуже добра і лагідна, мухи не образить. І наче все в неї гаразд: і батьки її люблять, і люди поважають, але разом з тим почувається вона всюди чужою – і вдома, і на роботі, і в рідному красивому місті. І коханого вона собі знайшла, і друзів наче мала, але все видавалося якимсь несправжнім чи що. Зажурилася жінка. Чого ж їй не вистачає? Може, найважливішого? А що найважливіше, вона поки так і не втямила.

І намарився їй однієї ночі сон. Начебто пташка нащебетала, що тоді вона стане щасливою та отримає те найважливіше, коли серед пустелі віднайде закинуту криницю, розчистить її та стане усіх спраглих поїти водою з неї.