Дара Корній - Поруч з тобою

– Хочеш знати, хто ця інша? Це єдина донька його ділового партнера – Вальдемара Георгійовича. Звати Алевтина. Нещодавно повернулася з Англії. Спочатку там навчалася, згодом вискочила заміж. За лорда, графа чи пера… Ну, щось таке! І отримала титул-статус чи що там дають… Але благовірного якось злапала на подружній зраді. Розлучилася. Відсудила у нього купу бабла та й «з горя» відкрила у Лондоні художній салон. Аж раптом в Англії дівчині стало нудно. Ось і приїхала до батьків у відпустку. А щойно побачила Сергія, випадково у тата на роботі, то захотіла мати нову іграшку. А хіба тато може відмовити єдиній донечці? Тим паче, що Сергій уміє бути переконливим. Ти ж про це знаєш, Катю! І Вальдемару Георгійовичу подобається Сергій – гарна освіта, хороші батьки – набожні греко-католики, з інтелігентним корінням, а ще спільний бізнес та спільні інтереси.

– А кохання? – прохопилося в тебе.

Оксана сумно хитає головою.

– Ти вибач мені, Катю, що я тобі відразу про Сергія не розказала. Чоловік просив не втручатися – дорослі люди, самі розберуться. Але… Я мала тебе бодай попередити. Та, чесно, я не думала, що у тебе з ним так далеко зайде і ти таки закохаєшся у цього фраєра. Ти ж розумниця! Сергій не одній спаскудив життя. Це птах не нашого неба. Він коли нап’ється, то приходить до мого чоловіка типу на сповідь. Вони однокласники. Я залишаю їх наодинці. Сама йду спати. Але не завжди спиться і доводиться слухати… Знаєш, хто ти насправді для нього? Трофей. «Зловив пташку, обскубав і викинув». То його слова. Радій, що без наслідків для тебе все закінчилося. Від нього тут одна довірлива залетіла і навіть народила хлопчика. Зоряною звати. Красива дівка. А він скористався й залишив. Від дитини відмовився. Сказав, що не його. Обізвав хвойдою. То вона після цього наче здуріла. Навіть на Кульпарківську потрапила. Має тепер там свій кабінетик. Бідна жінка.

– А дитина? Вона теж на Кульпарківській? – Ти дивишся на Оксану переляканими очима. Ти їй не віриш.

– Ні. Дитину не можуть залишити з божевільною. Ще щось собі чи малому зробить. Вона ж пробувала вени різати та вішатися. Її добре стережуть. Зоряну позбавили батьківських прав. А вона хлопчика Сергієм назвала, уявляєш? Дитина в якомусь притулку.

– А батьки? Дід з бабою тобто.

– Чиї? Сергієві? Гм…

Ти згадуєш розмову з матір’ю Сергія.

– Ні. Зорянині. Це ж онук. Рідна кров.

– Батька в Зоряни немає. Мати алкоголічка. Інші родичі теж непутящі. Та що тобі до чужої біди, Катю? Радій, що той засранець вчасно забрався з твого життя.

Радіти? Як? Хіба можна переформатувати серце?

Знову вокзал… Але цього разу вокзалу замало. Може, собі збожеволіти чи кинутися під потяг? Та не можна – не можна – не можна. Самовбивць не пускають ані до раю, ані до пекла.

Ти навіть не пригадуєш, як купила квиток в один бік. До станції свого дитинства. Ти поїдеш додому. З одного вокзалу на інший. З одного рідного міста до іншого – рідного містечка. Скільки років ти там не була? Ох, важко й порахувати… Може, десять… Тітка не любила їздити в гості до колишньої рідні.

Тітка Олена щонеділі водила тебе до церкви. Ви обов’язково ставили свічки за упокій рабів Божих Василя і Марини. Олена все примовляла, що нема потреби на цвинтар ходити. Душі покійних уже й так на небі, а тіло – тлін і належить тільки землі. Ти погоджувалася з тіткою, бо вона старша й мудріша. А коли тітки не стало, ти продовжувала щонеділі ходити до церкви та ставити свічки за упокій. Та не дві вже, а три.

Потяг рушив. І ти, втомлена, зчорніла від болю і сліз, без багажу, вбрана геть не по-дорожньому, сіла й поїхала світ за очі. І ось тепер стоїш у тамбурі купейного вагона й дивишся у ніч… Усе наче відбувається не з тобою… Зрештою, в усьому винна сама. Ні подруг, ні близьких, лише темна ніч усередині й чорнота за вікном… За 25 років життя так і не надбати собі бодай одного друга. Чому? Що з тобою не так? Ні… Є в неї друг. Один, справжній та вірний. Вокзал…

Грубий голос провідниці за спиною:

– Агов, дівчино! Ти так і не лягала? Боялася станцію проспати? Так я ж сказала, що розбуджу. За три хвилини прибуваємо.

Ти бредеш порожнім містом свого дитинства. Нічний цвинтар, похмурий, тяжкий від хрестів і разом з тим геть нічим не гірший від якогось іншого місця у твоєму всесвіті. Притулок для решток тих, хто вже не тут. Ти проплакала на могилі мами й тата чи не всю ніч. Сама не знаєш, де стільки сліз знайшлося? Напевне, назбиралося за ті роки, коли мовчки свій відчай ховала то на вокзалі, то в серці. Зі сльозами витікала образа на батьків, які саму тебе залишили. Образа на Сергія, запах якого досі живе всередині твого тіла, і твої пальці досі пам’ятають його шкіру на дотик, серце згадує його голос, його подих назавжди став частинкою твого вдиху… А видихнути його з себе ти так і не спромоглася.