Дара Корній - Поруч з тобою

Вже й не згадати. І наче нічого такого не зауважиться. Шістнадцятилітня Маринка, ще геть пуп’янок, сором’язливо опускатиме очі, коли Василь жартуватиме. А красуні Олені й на думку не спаде ревнувати його до малої… Маринка наступного дня повернеться додому. Олена з Василем відведуть її на вокзал. Василь жартома крикне навздогін потягу, що рушить: «Виростай скоріше, Маринко! Я чекатиму!» Оленка майже не зрозуміє сказане хлопцем і тільки згодом розшифрує кинуті зовсім не на вітер слова. А життя триватиме… Вони з Василем будуть ходити в кіно на останній сеанс, цілуватимуться під кленами та каштанами на Високому замку. Вона освідчиться Василеві в коханні. Він у відповідь промовчить. А коли вона вперто напосідатиметься, випитуючи: «Чи любиш ти мене?», він їй м’яко відповість: «У нас усе життя попереду, Оленочко! І квапити його не варто». Далі поцілунків Василь так і не піде… А згодом його заберуть до війська, Олена ж залишиться чекати на нього. Писатиме чи не щодня. А Василь? Спочатку зрідка відповідатиме, та за півроку геть перестане. А гордість не дозволить гоноровій львівській панночці наполегливіше домагатися хлопця… Промайне два роки армійської муштри. Василь так і не повернеться ані до міста, ані до університету. У відділі кадрів на її допити врешті зізнаються, що Василь Сидорченко перевівся вчитися в інше місто. Так, правильно… У нього все життя попереду. А її наче закінчилося. Наче вирвали душу. Залишаться тільки оці ненадіслані листи, які вона продовжує писати ще від війська своєму Василечкові, охайно складаючи у незапечатані та підписані конверти.

А через три роки буде весілля у троюрідної сестри, тої самої чорноокої Маринки. Й Олена на весіллі впізнає в нареченому свого Василька-Василечка-Васька. Маринка виросла, і Василь дотримав слова – дочекався та взяв її собі за дружину…

Важко уявити, що відчувала тітка Олена на весіллі. В листах цього нема. Тільки гіркота й біль через втраченого коханого, але не втрачене кохання. Навіть одруженого вона продовжувала його любити, бажала Марині та Василю щастя, бо хіба серцю накажеш, і продовжувала щотижня писати чужому чоловікові ненадіслані листи.

Листів назбиралася ціла купа. З них можна було написати історію життя цієї дивної жінки, тітки Олени. І навіть коли Василь з Мариною трагічно загинули, Олена продовжувала листами розмовляти з коханим. То з листів Катруся дізнається, що тітка все ж любила її, наче рідну, хоч ніколи про це дівчині не говорила. Тітка так і не вийшла заміж, присвятивши своє життя тому найдорожчому, що лишилося після Василя, – споминам і Каті.

Кажуть, що чужі листи читати не можна. Так, не можна, коли не дозволено. А в кого просити дозволу? Оленка зараз там, де мала бути. Поруч із Василем та Мариною. А ти жива і зараз тут, одна-однісінька… Зі своїм знанням, горем та розумінням, що тітку Олену ти любиш не менше, аніж рідну маму. Чому тітка ніколи не говорила тобі слів любові? Можливо, боялася, як у випадку з Василем, почути щось прикре у відповідь?

І вкотре ти втікаєш на Двірцеву площу. Вокзал – як ліки від самотності, а не лишень од відчаю та болю. Бо ти не відаєш, чому так склалося в житті цих трьох найрідніших для тебе людей – мами, котра любила Василя; Василя, котрий покохав Маринку з першого погляду; Олени, яка подарувала Василеві велике кохання, та не зуміла зробити його своїм.

Ти сидиш на лавочці у скверику, навпроти вокзалу. Спостерігаєш за ромами, які цуплять у роззяв гаманці, задурюють голови ворожінням довірливим панночкам, напускають туману в очі пустобрехами та обіцянками, зв’язують волю, по-злодійськи, крадькома, підкидають лихо у валізи, вицмулюючи щастя… Може, тоді й тобі щось підкинули? Вузлик лиха, підписаний словом «невезіння».

Бо через вісім місяців ти вкотре примчиш сюди, цього разу рятувати власне серце. Збирати його докупки, змушувати битися. Знову вокзал… Укотре вокзал… І можливо, вже востаннє вокзал, бо… Щось чорне та лихе затопило твою душу, і ти не можеш собі дати з цим ради.

Сергій тобі чітко сказав, що любові не існує. Є тільки бажання володіти, мати, отримувати, а коли цілі досягнуто – стає нецікаво. І ти йому тепер не цікава. Ти нікому не цікава. Стоїш і ковтаєш мовчки відчай, втупивши очі в табло вокзалу. Львів – Київ, перший перон, відправлення о 21:46… Львів – Вроцлав, Львів – Варшава, Львів… Пелена води затулила очі, й ти вже не можеш читати. Ти ледве стримуєшся, щоб люто не завити від ненависті до хлопця, до себе, до світу. Але маєш це витримати. Бо ті, хто поруч із тобою, лише мандрівники, що приїжджають-від’їжджають-зустрічають, і твоя ненависть не має стати їхньою…