Дара Корній - Поруч з тобою

– Яка там у вас погода?

– Падає дощ.

– Відколи?

– З 1256 року.

– ?

– З року заснування тобто.

Але, хай там як, дощі та вокзал замирили тебе з життям у Львові. Чому вокзал? Може, тому, що втрапила ти до міста через його браму, до якої довіз брудний і смердючий поїзд, а через поріг перевела «добра самарянка» тітка Олена, троюрідна сестра твоєї мами. Львівський вокзал тобі, шестилітній, видався вуликом. Ти бачила вулики на пасіці в дядька Миколи, маминого рідного брата, і добре запам’ятала гудіння й метушню, яку зчиняли у своєму обійсті бджоли-працелюби. Тут відбувалося щось схоже. Хтось кудись поспішав, галайкав, запізнювався, не встигав. А ще вокзал вразив тебе пістрявістю людей-тлумків-мов-запахів-смороду-одягу-немитого-тіла й тим, що він нікому не відмовляв. Навіть посеред глупої ночі. І на лавах у залі очікування мирно посопували бомжі, поруч зі звичайними пасажирами, які чекали свого потяга, а у скверику біля вокзалу в справжнісіньких наметахкибитках посеред сміття, сечі, немитих баняків та міського смогу – потім з’ясується, що то тхне річка Полтва, в яку містяни зливають міські нечистоти, – спали цигани й циганчата. Ви з тіткою не стали чекати шостої ранку, коли зачнуть деренчати рогаті трамваї та довезуть вас до тітчиного помешкання на вулиці князя Романа. Весь нехитрий скарб бідної сироти помістився в невеличкій торбі, і ви з тіткою Оленою мовчки о четвертій ранку потьопали освітленим і зовсім не порожнім нічним містом.

Мама Марина була наймолодшою у веселій багатодітній родині. Мала четверо старших братів та дві старших сестри. Отож Катруся отримала в нагороду велику купу кузенів. Усі вони були старшими, зарозумілими та частенько кепкували з малої. Родина любила збиратися разом. І тобі хотілося в такі миті стати невидимкою або подорослішати, щоб ніхто не ставив тебе на стільчик і не змушував декламувати віршик, щоб не шарпали за кіски, не обзивали плаксійкою, не витирали брудних рук об твоє красиве рожеве плаття… І таких «щоб» було дуже багато… Та попри все ти дуже любила отих галасунів-вередунів, бо відчувала себе частинкою чогось великого і це наповнювало тебе радістю, любов’ю та щастям. Зі смертю батьків усе припинилося. Галасливої великої родини просто не стало. Ти пам’ятаєш тільки уривки фраз, що кидали в твій бік серйозні та набурмосені тітки з дядьками, наче ти валіза без ручки, яку неодмінно кудись треба прилаштувати, бо шкода викинути. «Та йой! У мене своїх троє. Живемо у двох кімнатах. Ніна приведе зятя, а то ж ше один рот… Куди?» – «Я теж не годен. Теща після інсульту. Орися в Італії і нам своїх двох пацанів підкинула. Зять – алкаш…» і так далі й тому подібне. Лише тітка Олена мовчала, слухаючи виправдовування родичів. І врешті не стрималася та категорично заявила: «Катю забираю до себе. У мене їй буде добре». Ніхто не заперечував. Усі зітхнули полегшено. От і слава Богу! Олена не має власних дітей і чинить дуже по-християнськи. До того ж родину омине лиха слава тих, хто спровадив дитину-сироту в дитбудинок. А як то бути відкраяною частинкою від великої любові, радості та щастя – ніхто і не подумав.

Тітка Олена так і не стала для тебе другою мамою. Вона ніколи не нав’язувала тобі себе, просто опікувалася твоїм побутом та здоров’ям. Не лізла в душу, але й не плювала туди. Розчарування, перше кохання, перемоги, двійки, п’ятірки, бійки, розбиті коліна, вікна, носи, вступ до вишу, подруги, які ніколи не стануть близькими, – ти через усе це пройшла сама. Бо тебе не навчили довіри. Ти назавжди запам’ятала той день, коли твої рідні дядьки та тітки виштовхали тебе зі свого життя. І тому тобі найліпше було лишень наодинці з собою.

Одного літнього спекотного вечора тітка Олена ляже спати і не прокинеться. Зупинка серця в тої, котра не любила бігати по лікарнях, вважаючи себе найздоровішою у світі.

Після похорону та дошкульних слів тітчиних родичів (бо тітка і квартиру, і дачу, і все майно заповість Катрусі), ти вкотре залишишся покинутою. І знову втікатимеш від відчаю і прибіжиш на вокзал. І будеш стояти посеред зали, читатимеш табло, проводжатимеш та зустрічатимеш потяги… І так усю ніч, аж до ранку… Вигадуючи тих невідомих, котрих зустрічаєш чи котрих виряджаєш. І під ранок тебе трішки попустить. І ти повернешся у порожню тітчину квартиру й затієш велике прибирання. І знайдеш ненадіслані листи тітки Олени… Адресовані твоєму батькові.

Листи, в яких спочатку зовсім юна, далі вже старша, та все ще закохана Олена розмовлятиме про кохання зі своїм Василечком… Василечком, якого впізнає в нареченому на весіллі троюрідної сестри Маринки. Василечком, який у Львові вчився в університеті, мешкав у гуртожитку і вподобав собі моторну Оленку-веселун-ку. То Василько так ніжно її називав. Яке то було кохання? Принаймні для Олени – справжнє і назавжди. А потім… Олена познайомить Василя зі своєю далекою родичкою, сестричкою найменшою, ріднею по маминій лінії. Та приїде у Львів на півтора дня, туди-назад. Чи то щось купувати, чи просто місто подивитися.