Андрей Курков - Нічний молочник

Свого часу вона багато довідалася від Семена про перипетії базарного життя. У часи торгівлі відео Семена не раз арештовувала міліція, і він під час арештів примудрявся зав’язати купу корисних знайомств. Колишні сержанти сьогодні вже стали майорами й полковниками, займали поважні посади і ставилися до Семена як до друга юності, свідка їхнього професійного й кар’єрного зростання. Доля? Звісно, доля!

І раптом Вероніка здригнулася. Її кинуло в крижаний холод, у прірву. Вона згадала те, що трапилося сім років тому й чого, за обіцянками її психотерапевта, вона більше ніколи в житті не мала б згадувати.

Вона у відчаї глянула у вікно, на пухнасті сніжинки, що кружляли і плавно падали додолу. Її права долоня мимоволі ковзнула стільницею і вперлась у горнятко з недопитим чаєм. Через мить воно полетіло вниз. Дзенькіт розбитого фаянсу відвернув Вероніку від думок. Вона обернулася, поглянула на підлогу, на білі скалки горнятка. Її трохи попустило. Але той раптовий душевний холод зненацька перетворився на фізичний. Вероніку лихоманило. Вона зайшла до спальні, знайшла у шафі теплий норвезький светр. Надягнула його поверх «адідасівської» спортивної курточки. Далі рушила до ванної й закуталась у махровий халат смарагдового кольору – подарунок Семена на минулий День Валентина. Підперезалась тугіше. Уся та коротка метушня з утеплюванням чи то душі, чи тіла повернула її в реальність.

Великі уламки горнятка вона позбирала пальцями. Дрібніші змела віником. Протерла підлогу й вирішила вийти під сніг. Білий колір завше її заспокоював, змушував почуватися маленькою, допитливою й беззахисною дівчинкою. Їй згадалось, як вона всього боялась у віці чотирьох-п’яти років. Боялась опинитися самою посеред засніженого поля, коли їздила з батьками до знайомих у село під Києвом. Боялась підходити близько до шосе, яким мчали велетенські гуркітливі вантажівки. А найцікавіше, що їй подобалося відчуття страху, як багатьом дітям подобаються страшні казки, розказані на ніч – вони не відпускають дитину в сон, змушують зазирати під ліжко й засинати з увімкненим світлом, щоб чудовиська й страховиди з казок не прослизнули до дитячої спальні.

Замість махрового халата Вероніка одягла довгу коричневу дублянку, перед тим обмотавши шию шаликом з козячої вовни.

Зараз вона прогуляється вздовж високого потужного заднього муру Софіївського собору. Дійде до Стрітенської, далі до Рильського провулка, і назад. І так разів зо три-чотири. Це її перевірений маршрут заспокійливої прогулянки. І якщо з неба падає сніг, а вона крокує вздовж високої білої монастирської огорожі, то все у світі владнається. У її внутрішньому світі. Інший світ їй непідвладний.

Після «зникнення» Мурика життя у Діми вдома стало похмуре, як ніч. Валя по п’ять разів на день висилала Діму в різні закутки міста, де, згідно з чутками й неперевіреними даними, бачили великого сірого кота, що за описом і фото нагадував зниклого. Весь Бориспіль уже був обклеєний розксереними оголошеннями з фотографією Мурика та жалібним проханням «знайти за винагороду». Валя навідріз відмовилася від пропозиції чоловіка написати «…за розумну винагороду». Діма вже й сам нерадий був, що втрутився зі своїми порадами у невдячну справу підготовки оголошення про зникнення кота, якій дружина віддалася цілковито. Невдячну хоча б тому, що ніхто не міг повернути їхнього Мурика. Точніше, знайти його прах теоретично могли, але такий фінал справи навряд чи потішив би Валю.

Отож Діма просто терпляче чекав, поки жіноче серце заспокоїться. Ходив собі на службу, контролював регулярне й відповідальне обнюхування багажу пасажирів, що відлітали й прибували. Стежив за настроєм Шаміля. А коли повертався додому, то потрапляв в атмосферу безмежного горя. Передбачаючи прохання дружини, сам казав: «То я піду Мурика пошукаю», і перебирався до гаража, де зручніше облаштував свій куток між задньою стіною будівлі й старим БМВ. Навіть спіральний нагрівач собі там поставив, щоб тепліше було.

Там, у гаражі, його й застали Борис і Женя. Спершу вони, як і належить, зайшли до будинку. Валя повідомила їм, що Діма подався на пошуки кота. Чолов’яги були тямовиті, тож, вийшовши з подвір’я, відразу рушили до гаража.

– Слухай, це повний абзац! – збуджено почав Борис, коли вони влаштувалися у зручному запліччі гаража біля нагрівача. – Три дні його вдома не було!

– Кого? – спитав Діма, у чиїх думках головне місце посідав «зниклий» Мурик.