Андрей Курков - Нічний молочник

– А хто він? – знов перепитала Ірина. А що, коли «він» – це Ясин батько? Такий «він» був їй геть не потрібен! От якби якийсь інший «він», який зміг би стати люблячим батьком для донечки й гарним чоловіком для неї самої. Але заледве чи він сам прийде. Але й голос же сказав не «прийде», а «повернеться»! А повертається лише той, хто спершу пішов.

Отак дрімаючи, їхала Іра в маршрутці темною дорогою. Попереду її чекав Київ, який вивільнить її переповнені молоком груди і ще молока попросить.

І знову вивільнить груди, висмокче все до останньої краплі й відішле додому, заплативши не надто скупо, але й не щедро, а так, щоб вистачило їй, Ірині, сили й бажання продовжувати цю щоденну рутину доти, доки в її грудях не висохне молоко.

– Агов! Приїхали! – протріскотів на головою голос водія Васі. – Гайда, бо запізнишся.

Двері їй відчинила заспана нянечка у білому халаті. Либонь, вона ночувала у цій приватній «молочній кухні».

Іра роздяглася до пояса, сіла до столу. По плечах і руках від холоду одразу пробігли мурашки. Бабуся-нянечка помітила, що Іра змерзла, зачинила кватирку. Потім піднесла пластикову чашку-лієчку до лівого перса. Ввімкнула помпу, і вона задзижчала, наче дитяча іграшка на батарейках. Від чашки-лійки до пляшки-приймача трубочкою побігло молоко.

– Лілія Петрівна звільнилася, – поскаржилася нянечка. – Тепер мені ось з технікою морочитися! – кивнула вона на насосик.

Щоб розвіятися, Іра пригадала собі свій сон у маршрутці. Подумки почала прикладати згаданого голосом «його» до всіх знайомих чоловіків. Виявилося, що не так уже й багато в неї знайомих чоловіків. Якщо не брати до уваги дідківсусідів зі села, вистачало пальців однієї руки, щоби збагнути одне: хто б з цих п’яти не повернувся, особливого щастя їй це не віщує.

Чашка-лійка перекочувала на праве персо. Дзижчання помпочки здавалося таким же рідним, як і плач Ясі.

Добре поснідавши вівсянкою, Іра залишила свою торбину на вішаку в коридорі, а сама вирушила на прогулянку Маріїнським парком.

Наближалася восьма ранку. До зупинки під’їжджали автобуси й маршрутки, і з них висипали десятки пристойно і тепло вбраних людей. Ніхто з них не йшов до парку. Всі переходили на інший бік вулиці й зникали.

Ірі це подобалось. Вона почувалася чи не господинею тут, у цьому парку, що межував з будівлею парламенту і ніжно-бірюзовою спорудою палацу. Можливо, то через смачну вівсянку їй було так тепло й затишно на морозі? А може, тому, що всі оці люди тільки-но йшли на роботу, а в неї перша зміна вже закінчилась, і настала така довга перерва, якої у звичайних робітників чи навіть секретарок просто не буває?

Усмішка осяяла Ірине личко. Вона поправила на голові материну «циганську» хустину і неквапом рушила алеєю.

– Ця хустка вам теж не до лиця! – пролунав поруч чоловічий голос, що здався Ірі знайомим.

Вона обернулася й упізнала чоловіка з іскорками у ледь розкосих очах. Він підвозив її червоним автом, коли маршрутка від’їхала раніше, ніж зазвичай.

– А це не моя, це мамина, – відказала Іра.

– Так, – кивнув він. – Таку можна носити, коли внуки народилися!

– От мама й носить. Онука в неї є…

Чоловік був одягнутий в довге шкіряне пальто чорного кольору з високим хутряним коміром. А от хутряної шапки на його голові не було. Взагалі ніякої шапки не було.

– А вам не холодно? – спитала Іра, не зводячи погляду з його короткої зачіски, наче хотіла знайти симптоми облисіння через ходіння з відкритою головою на морозі.

– Ні, не холодно, – спокійно відповів той. – Мене, до речі, звати Єгор. А вас?

– Іра.

– Ходімо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловік.

Іра глянула на нього з підозрою.

– Добру каву можна лише з десятої ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.

Вона кивнула, і Єгор повів її вбік вулиці, до зупинки, куди й далі «причалювали» чергові автобуси й маршрутки.

Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну і хвилин через п’ять, завернувши праворуч за ріг, увійшли до невеликого гастроному.

– Два по «три в одному», – сказав він продавчині.

Солодку каву вони пили з пластикових одноразових скляночок, стоячи біля вітрини крамниці з внутрішнього боку.

– Не така вона вже й погана! – знизала плечима Іра.

– Треба вміти порівнювати, – посміхнувся Єгор. – А ви десь тут поруч працюєте?

– Так, – кивнула Ірина. – А ви?

– Я теж. Неподалік від того місця, де я вас зустрів.

– У палаці? – зацікавилась Ірина.