Андрей Курков - Нічний молочник

На вродливому обличчі жінки зі строгими рисами вималювалися подив і гнів. Вероніка шкірою відчула, що неодмінно мусить стати поруч з жінкою й підтримати її, незалежно від суті суперечки.

І варто було Вероніці підійти ближче, як суть суперечки стала ясна наче літній день.

– Його тут убили, а цей шмаркач не дає мені вінок на цвяшок повісити! – проказала дама у песцевій шубі просто в обличчя Вероніці. – Ви уявляєте?! Он на Рейтарській, біля кав’ярні «Двері» машину підірвали, і там вінок уже років п’ять висить, нікому не заважає!

– Це приватна власність, – бурмотів хлопчина, переводячи погляд з дами з вінком і молотком на Вероніку й назад.

– А якщо б тут твого батька вбили? – спокійно запитала Вероніка, прицвяхувавши хлопця до стіни холодним поглядом.

– Та до чого тут мій батько? – невпевнено заперечив той. – Це ж кав’ярня, а не цвинтар! Сюди пива попити приходять!

– Мій чоловік теж до вас ходив! – сказала дама в шубі й підібгала нижню губу, наче виражаючи в такий спосіб зневагу до цього нікчемного молодика.

– Ідіть до директора й домовляйтеся, я тут ні при чому! Мені сказали прибрати вінок і все! Я ж тільки охоронець…

– У мого чоловіка сорок таких охоронців, – розсердилася Вероніка. – Я йому скажу…

– Не потрібно, – спокійно проказала до Вероніки дама в шубі. – Де твій директор? – звернулася вона до охоронця.

– Там, – вказав він поглядом на кав’ярню.

– Потримайте! – дама простягнула Вероніці вінок і молоток.

– Ходімо! – звеліла вона хлопцеві.

Вони вдвох зайшли до кав’ярні. А Вероніка лишилася стояти на хіднику, притрушеному снігом. Вона помітила цвях, вбитий у стіну будинку. Повісила на нього вінок, а молоток прихилила руків’ям до стіни унизу. Тепер стояти було зручніше.

Дама у шубі вийшла хвилин через п’ять. Найперше поправила вінок, що висів трохи косо. Підняла молоток з хідника.

– Домовилася, – сказала спокійним тоном. – На вихідні буду знімати, а в будні його не чіпатимуть…

– Ходімо до мене, кави поп’ємо, – запропонувала Вероніка. – Я тут поруч мешкаю.

Дімина зміна починалася о дев’ятій ранку. Ніч минула спокійно. Пасажири тієї зміни всі як один виявилися законослухняними, тож скільки не принюхувався Шаміль, його очі жодного разу не засяяли радістю. Вантажників Бориса й Жені також не було, їхні зміни не збіглися з Діминою.

«Воно й краще, – міркував собі Діма, зиркаючи на годинник і згадуючи про чорну пластикову валізку, що лежала в його гаражі. – Викинути б її до біса та й забути про все!».

Лишався ще один рейс. Потім кінець зміни, й службовий автобус розвезе потомлених нічних трудівників по домівках.

– Коваленко! – раптом долинуло з кишенькової рації. – Зайдіть до начальника митниці!

– Йду! – відповів у чорну «мильницю» Діма й стурбовано глянув на Шаміля.

– Сидіти, – наказав вівчарці й вирушив до начальства.

Начальник зустрів його кивком голови й холодним поглядом. Він сидів за робочим столом і крутив у руках окуляри з ледь затемненими скельцями. Монітор з клавіатурою були зсунуті на правий край столу, а кілька папок з паперами – на лівий.

– Дванадцятого вранці твоя зміна була?

– Так, – відповів Діма.

– Якийсь багаж по нашій лінії затримувався?

– Здається, ні, – Діма напружився і силкувався втримувати обличчя незворушним, щоб випадково не викликати підозри начальства. – Якщо й було щось, то мусить бути задокументоване… – він кивнув на комп’ютер.

– Одна валізочка, – начальник видобув з-під папки аркуш паперу з текстом, начепив на ніс окуляри й зачитав: «Чорний пластиковий, фірми «Смарт-кейс».

Знову зняв окуляри й повернув свій холодний погляд на кінолога:

– Пройшов реєстрацію на ранковий рейс до Відня, але до аеропорту призначення не долетів. Пригадуй!

Діма заперечливо покрутив головою.

– Вилучення багажу тієї зміни точно не було, – вже твердіше промовив він.

– Ясно! Значить, вантажників робота! Ну, добре, йди! – видихнув начальник.

У цьому «добре, йди» Діма вчув загрозу пострілу в спину.

До багажного відділення тим часом приїхали валізки з Амстердама. Діма з Шамілем обійшли їх, але й тут усе було чисто.

Уже вийшовши зі службового автобуса, Діма зупинився біля кав’ярні, міркуючи, чи не посидіти йому тут з півгодинки. Додому не хотілося. Там, на кухонному підвіконні, Валя поставила у рамці фото Мурика, ще й чорну смужку паперу внизу на кутик приклеїла. Цей траур за Муриком починав діяти Дімі на нерви. «Здуріла вона, чи що?» – думав він про дружину.