Андрей Курков - Нічний молочник

– Можна сказати, що в палаці, – відповів він після короткої паузи.

Десь зовсім поруч, майже між ними пролунав механічний голос – Ірина аж злякалася. Вона озирнулася, але Єгор ніжно торкнувся її руки, звернув цим доторком її погляд на себе і дав знак очима, що все гаразд.

– Вже йду, – сказав він до когось.

Іра помітила, що з високого хутряного коміра його пальта до вуха йшов чорний дротик, що закінчувався маленьким чорним навушничком, завбільшки з муху, біля самого вуха. Вона бачила такі штучки по телевізору, їх зазвичай мали люди, що охороняли президента.

«Він зараз піде геть», – збагнула Іра, і їй просто захотілося плакати. Не тому, що він піде, а «погана» кава в її скляночці ще не допита. Просто він, з цією чорною штучкою у вусі, здався їй людиною, яка досягла здійснення своєї мрії. Спокійний, приємний, самовпевнений…

– Ви ж постійно гуляєте в парку, – посміхнувся Єгор. Вона кивнула, і її губки приязно вигнулися.

– Я вас знайду. Може, й сьогодні. З мене тепер смачна кава!

– Та й ця непогана, – стиха мовила Іра.

Єгор усміхнувся, грайливо моргнув обома очима і вийшов з крамниці.

«Він від мене вищий майже на цілу голову!» – зрозуміла Ірина і здивувалася цьому відкриттю.

– Гей, дай гривню! – прошепотів бородатий бомж, який став перед нею у своєму облізлому драповому пальті й черевиках без шнурівок. – Мені холодно!

Іра пірнула рукою в кишеню, вийняла дрібняки, відрахувала гривню й висипала її в простягнуту долоню бомжа.

– Добре! – сказав той замість «дякую» і, озирнувшись, рушив до жінки у дорогій дублянці, яка щойно зайшла до цього маленького гастрономчика.

Ірині теж стало холодно. Вона допила каву й вирішила повернутися в тепло її «молочної кухні».

Вхідні двері були відчинені, тож Ірина ввійшла, але її тут-таки потіснили двоє чоловіків в однакових синіх куртках, що заносили досередини великий металевий бідон. Вони пронесли його коридором і, відчинивши подвійні двері, якими той коридор закінчувався, зникли в наступному, набагато розкішнішому, де на підлозі лежала килимова доріжка, а на стінах висіли картини. Що було зображено на тих картинах, Іра не встигла роздивитися. Подвійні двері зімкнулися синхронно.

– Іринко, на плитці ще каша лишилася, – ласкаво мовила до неї нянечка Віра. – Роздягайся, проходь!

Іра кивнула, не відводячи погляду від подвійних дерев’яних дверей.

– А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухні, озираючись на нянечку, що наливала їй до миски вівсянку.

– Туди клієнти й клієнтки заходять з центрального входу. Лікар-консультант у кабінеті приймає. Попередній лікар був китаєць, а теперішній, кажуть, з Москви приїхав, – прошепотіла літня нянечка. – А ми тут з тобою – кухонні. Нам туди не можна.

Іра кивнула з розумінням. А тільки-но взялася до вівсянки, так їй тепло й затишно стало, що всі питання і поставлені, і замовчані кудись звітріли. Та й слух у неї, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрішнім став. І почула вона, як у роті вівсянка пережовується, як молоко в грудях прибуває, як б’ється серце – гучно і впевнено.

А зима й далі була м’якою й ненав’язливою. Сніжок то випаде, то розтане від якогось незрозумілого подиху теплого вітру, і тут-таки знову замерзне, перетворившись на ожеледь. І тоді вже ступаєш по нерівному хіднику обережно, чекаючи нового снігу, що притрусив би слизьку доріжку.

Семен поїхав кудись ще досвіта. Обіцяв до п’ятої повернутися. Вероніка зранку пішла купити харчі. Витратила годинку на телефонну розмову зі своєю знайомою Танечкою. Дізналася багато про її нового чоловіка, який був на три роки молодший за Таню, але, за її словами, вирізнявся неабияким життєвим досвідом. Що мала Танечка на увазі під «життєвим досвідом», Вероніка вирішила довідатися під час особистої зустрічі, про яку вони, зрештою, наприкінці телефонної бесіди й домовились.

А час того дня нікуди не поспішав. І сніжок то падав, то зупинявся. Згадавши знічев’я про користь свіжого повітря, Вероніка вирішила прогулятися. Але, позаяк була в гарному настрої, рушила не до масивного заднього муру Софіївського заповідника, а до рогу трьох кав’ярень – до перехрестя Стрілецької та Ярославового Валу…

Отам вона й стала свідком сценки, яку ані трагічною, ані комічною не назвеш.

Елегантно вбрана жінка років п’ятдесяти, у песцевій шубі до п’ят і вишуканих чобітках в одній руці тримала молоток, а в другій – невеликий вінок із соснових гілок, прикрашений кількома штучними трояндами й чорною стрічкою з написом сріблястими літерами. Між жінкою й стіною наріжної кав’ярні стояв хлопчина у джинсах і темній куртці. На вигляд йому було років вісімнадцять. Погляд переляканий, вираз обличчя такий самий. Він щось говорив до жінки, хаотично жестикулюючи.