Андрій Курков - Різдвяний сюрприз

І ось цієї ночі знову згадував її в одному зі своїх звичайних, присвячених тобі снів.

Від Нового року поменшало яскравості, зате додалось її до Різдва. Я завис між двома цими святами з чітким відчуттям необхідності щось зробити, взяти щось із минулого і перетягнути якщо не в майбутнє, то вже точно в сьогоднішній день, точніше – в сьогоднішню ніч.

Хтось пустив за вікном ракету. Над будинком вибухнув різнокольоровими іскрами салют. Я розплющив очі. Фосфор стрілок на старовинному будильнику вказав час – чверть на другу ночі.

Той, хто запустив цей феєрверк, напевно молодший за мене років на десять. У моєму віці до феєрверків виникає стійка байдужість.

Тепер мені не хочеться спати.

Я підводжуся, підходжу до вікна.

– Де ти там, Іє? – питаю я завіконну темінь.

У ці зимові ночі мені не вистачає саме її. Про інших жінок, які гостювали в моєму особистому житті, я не думаю.

– Алло? – бурмоче сонний голос. – Хто це?

Скоро половина другої. Вона напевно міцно спала. Цікаво, що їй снилося?

– Це один егоїст із твого недавнього минулого, – кажу я.

З трубки мовчання. Хвилина, друга. Вона не кладе трубку.

– Ти мене впізнала? – питаю я, не витримавши цю гру «хто кого перемовчить».

– Впізнала.

– Як там твій тато?

– Він помер. Два місяці тому.

– Вибач.

– Нічого. Я вже звикла до того, що його немає. Його друзі ще не звикли і дзвонять час від часу. Іноді вночі. Люди похилого віку, як і щасливі, на години не зважають. Я думала, і зараз це хтось із них.

– Ти тепер сама?! – питаю я і ловлю себе на тому, що в інтонації моїй прослизає надія на її ствердну відповідь.

– Майже.

– Як це?

– У мене позавчора бойфренд загубився…

– Оголошень на стовпах не вішала? Ну, там, поверніть за винагороду…

У трубці мовчання.

– Вибач, – кажу я. – Вночі у мене трапляються невдалі жарти. Якщо хочеш, можемо піти його разом пошукати!

– Знову жартуєш?! – зітхає вона.

– Ні, я не жартую. Я можу бути у тебе через двадцять хвилин.

– Ну будь! – каже вона вже проникненим голосом.

На вулиці мінус десять—п’ятнадцять. Мій сірий «опель» ніяк не хоче заводитися. Замерз бідолаха. Якщо він так і не заведеться, то обіцянки своєї я не зможу дотримати. Пішки по снігу та крижаній кірці звідси, з Микільсько-Ботанічної, до її будинку на Липській? На це може і сорок хвилин піти, і година. Взимку не можна ходити швидко. Особливо вночі.

«Опель» нарешті завівся. Крижана кірка під колесами захрумтіла. Ліворуч – університет, праворуч – пам’ятник національному поету. Повертаю на бульвар, який спускається до Бессарабки. Знову ліворуч університет, тільки тепер жовтий його корпус, а праворуч у парку національного поета спить ресторан, названий на честь того ж національного поета. Дорога безлюдна й іскрить сніжком, який відбиває світло вуличних ліхтарів. Світлофори блимають жовтим. Навколо – ні машин, ні людей. Де ж ми шукатимемо її бойфренда?

А, втім, навіщо мені її бойфренд? Досить побачитися з жінкою, яка змусила мене відчути різницю. Ні, зовні вона просто красива і витончена. Різниця між нею та іншими красивими молодими не зовнішня. Вона в чомусь іншому. У темпераменті, в непередбачуваності, в якійсь глибоко всередині захованій бісівщині.

– Бач, устиг! – дивується вона, зустрічаючи мене на порозі.

– Намагався.

Вона вже в чобітках і джинсах, у темно-синьому светрі. Моторно просовує руки в рукава короткої коричневої дублянки.

– Я готова.

– А де ми його шукатимемо? – цікавлюся я.

– По злачних місцях. Почнемо з казино «Салют». – В її руці раптом з’явився довідник «Нічний Київ», і вона грайливо помахала перед моїм обличчям цією строкатою брошуркою.

Казино «Салют» виявилося зачиненим. Ми заїхали до трьох найближчих нічних клубів. Бойфренда там не знайшли. Поїхали далі, вбік Хрещатика.

У Пасажі життя було більше. Під палаючими вітринами кафе та ресторанів стояли високі дівчата в дивовижно коротких шубках.

– Як ти думаєш, що дорожче: така дівчина чи її шубка? – запитав я.

Вона обернулася на ходу, гмикнула.

– Шубка дорожча, – відповіла вона після паузи. – Давай туди зайдемо!

Ми спустились у вібруючий від гучної музики підвал. У повітрі плавав особливий солодкуватий димок. Чи то від дискотечних спецефектів, то чи від якогось радісного курива.

Назустріч нам вискочив пристойно одягнений міцний хлопчина.

– Роздягатися будете? – запитав він.

– Ні, – Ія відмахнулася від нього рукою. – Ми приятеля шукаємо.